Прощавай, зброє. Старий і море. Оповідання - Ернест Міллер Хемінгуей

Тієї ночі ми допомагали вивозити поранених з польових госпіталів, що були обладнані в найменш поруйнованих селах на плато; ми перевозили їх наниз, у Плаву, а наступного дня з ранку до вечора ганяли сюди-туди під дощем, евакуюючи з Плави госпіталі й санітарний пункт. Дощ не вщухав, і під тим жовтневим дощем армія Баїнзіцци спускалася з плато й переходила річку, де навесні того року покладено початок великих перемог.

У Горіцію ми потрапили тільки в середині третього дня. Дощ припинився; місто було майже безлюдне. Проїжджаючи вулицею, ми побачили дівчат із солдатського борделю, що вантажились на машину. Дівчат було семеро, всі в пальтах і капелюшках, з невеличкими валізками у руках. Дві з них плакали. Ще одна всміхнулася до нас, висунула язик і поплескала по губах. Губи в неї були повні, пухкі, очі карі.

Я звелів водієві спинитись, вийшов і заговорив до «матусі». Дівчата з офіцерського дому виїхали ще вранці, сказала вона. Куди вони поїхали? У Конельяно, сказала вона. Їхня машина рушила. Дівчина з пухкими губами знов показала нам язика. «Матуся» помахала рукою. Ті двоє дівчат і далі плакали. Інші зацікавлено роззиралися довкола. Я знову сів у свою машину.

— Нам би поїхати разом з ними, — сказав Бонелло. — Ото була б веселенька подорож.

— В нас і так буде веселенька подорож, — відказав я.

— Чортзна-яка буде подорож.

— Отож я й кажу, — мовив я.

Ми в'їхали на алею перед нашою віллою.

— Я б залюбки навідав тих лялечок на новому місці й побавився б з котроюсь.

— Ви гадаєте, вони отаборяться десь недалеко?

— Авжеж. Ту їхню «матусю» знає вся Друга армія.

Ми спинилися коло вілли.

— Її звуть «мати ігуменя», — провадив Бонелло. — Дівчатка всі нові, але її тут кожен знає. Мабуть, їх привезли перед самим відступом.

— Вони своє надолужать.

— Певно, що надолужать. Ото врізати б котрусь на дурничку. Що не кажіть, а луплять з нас у тому домі дай боже. Держава просто ошукує нас.

— Відведіть машину до гаража, нехай її оглянуть механіки, — сказав я. — Замініть мастило, перевірте дифер. Тоді заправте бак і можете трохи поспати.

— Слухаюсь, синьйоре лейтенанте.

Вілла стояла порожня. Рінальді виїхав з госпіталем. Майор вивіз госпітальну обслугу штабною машиною. На вікні була записка для мене: я мав повантажити на машини майно, складене у вестибюлі, і їхати в Порденоне. Механіки вже виїхали. Я повернувся до гаража. Поки я ходив, над'їхали й ті дві машини, і водії вилізли з кабін. Знову сіявся дощ.

— Так страшенно хочу спати, аж тричі засинав, поки їхав від Плави, — сказав Піані. — Що будемо робити, лейтенанте?

— Замінимо мастило, змастимо й заправимо машини, а тоді підженем їх до входу й повантажимо той мотлох що полишено на нас.

— I зараз же в дорогу?

— Ні, три години поспимо.

— Оце добре, побий мене бог, — сказав Бонелло. — А то б я заснув за кермом.

— Як ваша машина, Аймо? — спитав я.

— Усе гаразд.

— Дайте мені шкірянку, я поможу вам замінити мастило.

— Не треба, лейтенанте, — сказав Аймо. — Скільки там того діла. Ви йдіть спаковуйте свої речі.

— Мої речі всі спаковані, — сказав я. — Тоді я піду повитягаю надвір оте манаття. А ви, як упораєтесь із машинами, одразу під'їжджайте туди.

Вони підігнали машини до входу, і ми взялися складати в них госпітальне майно, що залишилось у вестибюлі. Коли все було повантажене, водії поставили машини рядком на під'їзній алеї під дощем. Ми зайшли до вілли.

— Розтопіть у кухні й просушіть одяг, — сказав я.

— Начхати мені на одяг, — сказав Піані.— Я хочу спати.

— Я спатиму на майоровому ліжку, — сказав Бонелло. — Там, де хропів старий шкарбан.

— А мені байдуже де, аби спати, — сказав Піані.

— Ось є двоє ліжок. — Я відчинив двері до кімнати.

— Я ніколи не знав, що тут таке, — сказав Бонелло.

— Це ж кімната старої мармизи, — сказав Піані.

— Отут і лягайте ви двоє, — сказав я. — Я вас підніму.

— Якщо ви заспите, лейтенанте, нас піднімуть австріяки, — сказав Бонелло.

— Не засплю, — відказав я. — А де Аймо?

— Подавсь до кухні.

— Ну, лягайте, — сказав я.

— Оце я зараз засну! — сказав Піані,— А то цілий день куняв сидячи. Просто очі самі злипались, наче хто на лоба тиснув.

— Скинь черевики, — сказав Бонелло. — Це ж ліжко старої мармизи.

— Чхав я на ту мармизу. — Піані вклався на ліжко, простягши ноги в брудних черевиках і підмостивши руку під голову.

Я пішов до кухні. Аймо вже розтопив у плиті й поставив на вогонь казанок з водою.

— Приготую спагетті,— сказав він. — Коли прокинемось, захочеться їсти.

— Ви що, не хочете спати, Бартоломео?

— Та не дуже. Коли закипить, я ляжу. Вогонь сам загасне.

— Краще б вам поспати, — сказав я. — А підживитись можна сиром та консервами.

— Ні, краще так, — заперечив він. — Тим двом анархістам не завадить попоїсти гарячого. А ви йдіть лягайте, лейтенанте.

— У майоровій кімнаті є ліжко.

— От і лягайте там.

— Ні, я піду в свою колишню кімнату. Хочете випити, Бартоломео?

— Перед дорогою, лейтенанте. А зараз воно мені ні до чого.

— Якщо прокинетесь через три години, а я ще спатиму, збудіть мене, гаразд?

— Я не маю годинника, лейтенанте.

— Годинник на стіні в майоровій кімнаті.

— Гаразд,

Я пройшов через їдальню та вестибюль і піднявся мармуровими сходами до кімнати, де жив разом з Рінальді. Надворі не вщухав дощ. Я підійшов до вікна і виглянув. Уже сутеніло. Наші три машини стояли рядком під деревами. З дерев капотіло. Було холодно, і краплі повисали на галуззі. Я відійшов від вікна, ліг на ліжко Рінальді й віддався сну.

Перед тим як вирушити, ми зібрались у кухні попоїсти. Аймо поставив на стіл миску спагетті з накришеною цибулею та м'ясними консервами. Ми сіли до столу й випили дві пляшки вина, що залишились у підвалі вілли. Надворі було темно і все йшов дощ. Піані сидів за столом зовсім сонний.

— Як на мене, то відступати краще, ніж наступати, — сказав Бонелло. — Відступаючи, ми п'ємо барбера.

— Тепер п'ємо. А завтра, може, питимем воду з калюжі,— сказав Аймо.

— Завтра ми будемо в Удіне. Ми питимем шампанське. Це ж там окопалися всі лежні. Прокинься, Піані! Завтра ми будемо в Удіне і питимем шампанське!

— Я не сплю, — озвався Піані. Він наклав собі на тарілку спагетті з м'ясом. — Ти що, не міг знайти томатної підливи, Барто?

— Та нема ніде, — відказав Аймо.

— В