Прощавай, зброє. Старий і море. Оповідання - Ернест Міллер Хемінгуей
— Гляди, щоб нам не нахлебтатися г…., ще не доїхавши до Удіне, — сказав Піані.
— Ви наїлися, лейтенанте? — спитав Аймо.
— Добряче наївся. Подайте мені пляшку, Бартоломео.
— Я ще наготував по пляшці на кожного з собою, — сказав Аймо.
— Ви зовсім не спали?
— Мені багато не треба. Поспав трохи.
— Завтра ми спатимем на королівському ліжку, — сказав Бонелло. Він був у чудовому гуморі.
— Гляди, щоб не спати нам завтра у г…., — сказав Піані.
— Я спатиму з королевою, — не вгавав Бонелло. Він глянув на мене: чи сподобався мені його жарт.
— З г….. ти спатимеш, — сонно буркнув Піані.
— Це державна зрада, лейтенанте, — сказав Бонелло. — Правда ж, це державна зрада?
— Ну годі вже, — сказав я. — Не стільки того вина, скільки галасу.
Надворі періщив дощ. Я поглянув на годинник. Було вже пів на десяту,
— Час рушати, — сказав я і встав.
— З ким ви поїдете, лейтенанте? — запитав Бонелло.
— З Аймо. За нами поїдете ви. Тоді Піані. Їдемо дорогою на Кормонс.
— Боюся, щоб не заснути, — сказав Піані.
— Гаразд. Я поїду з вами. За нами Бонелло. За ним Аймо.
— Оце буде найкраще, — сказав Піані. — Бо я зовсім сонний.
— Я сяду за кермо, а ви трохи поспите.
— Ні. Коли я знаю, що є кому мене збудити, я можу вести машину.
— Я збуджу вас. Погасіть світло, Барто.
— Та нехай собі світить, — сказав Бонелло. — Нам сюди вже не повернутись.
— Там у мене в кімнаті невелика скринька, — сказав я. — Ви допоможете мені знести її вниз, Піані?
— Ми самі знесем, — відказав Піані.— Ходімо, Альдо.
Він і Бонелло вийшли у вестибюль. Я чув, як вони піднімаються сходами.
— Гарне тут було місце, — сказав Бартоломео Аймо. Він поклав у речовий мішок дві пляшки вина й півкружала сиру. — Такого більш не буде. Куди ми відступаємо, лейтенанте?
— Кажуть, за Тальяменто. Госпіталь і наш загін мають розташуватись у Порденоне.
— Це місто краще, ніж Порденоне.
— Не знаю, я там не був, — сказав я. — Тільки проїжджав колись.
— Паршивеньке містечко, — сказав Аймо.
Розділ XXVIII
Коли ми від'їжджали з міста, воно було безлюдне в темряві під дощем, тільки головною вулицею ішли колони солдатів і гармат. Було там і чимало ваговозів та підвід — вони їхали іншими вулицями й потім вливалися в загальний потік на шосе. Поминувши чинбарні, ми теж виїхали на шосе, де солдати, ваговози, підводи й гармати поволі сунули одною широкою колоною. Ми помалу, але безупинно просувалися вперед під дощем, майже впираючись радіатором у задній борт навантаженого доверху ваговоза, вкритого мокрим брезентом. Раптом ваговоз спинився. Спинилась уся колона. Потім рушила знов, і ми посунулись трохи далі, а тоді знову спинилися. Я виліз з кабіни й пройшов уперед між ваговозів та підвід, під мокрими мордами коней. Захрясло десь далі попереду. Я збочив з дороги, перейшов кладкою через рівчак і подався в поле по той бік рівчака. Віддаляючись від колони, я бачив її між деревами, застряглу під дощем. Так я пройшов щось із милю. Колона стояла на місці, хоч за нерухомими машинами та підводами було видно, як проходить уперед піхота. Я повернувся до своїх машин. Таке могло тягтися до самого Удіне. Піані спав, похилившись на кермо. Я заліз на сидіння поруч нього й теж заснув. Десь через кілька годин я почув, як заскреготіло зчеплення на ваговозі перед нами. Я збудив Піані, й ми поїхали далі, то посуваючись уперед на кілька ярдів, то знову спиняючись. Дощ усе не вщухав.
Серед ночі колона знов застрягла й не рушала з місця. Я виліз і пішов назад побачити Аймо та Бонелло. У машині Бонелло на сидінні поруч нього сиділи два сержанти-сапери. Коли я підійшов, вони враз нашорошились.
— Їх залишили при якомусь там мості,— сказав Бонелло. — Тепер вони не можуть знайти свою частину, то я й підібрав їх.
— Якщо дозволить пан лейтенант.
— Дозволяю, — сказав я.
— Наш лейтенант американець, — сказав Бонелло. — Він підбере кого хочете.
Один із сержантів усміхнувся. Другий спитав Бонелло, з якої Америки я італієць — з Північної чи з Південної.
— Він не італієць. Він північноамериканський англієць.
Сержанти чемно вислухали його пояснення, але не повірили. Я залишив їх і пішов до Аймо. Разом з ним у кабіні було двоє дівчат, а сам він сидів, відхилившись у куток, і курив.
— Барто, Барто, — мовив я.
Він засміявся.
— Поговоріть з ними, лейтенанте. Я їх не розумію. Слухай! — Він поклав руку на стегно одній з дівчат і приязно стиснув його. Дівчина щільно запнулася хусткою і відштовхнула його руку. — Слухай! — повторив він. — Скажи-но лейтенантові, як тебе звуть і що ти тут робиш.
Дівчина люто зиркнула на мене. Друга не підводила очей. Та, що подивилася на мене, промовила щось незнайомою мені говіркою, І я не второпав ні слова. Вона була пухкенька, смуглява, років шістнадцяти на вигляд.
— Sorella?[28] — спитав я і показав на другу дівчину.
Вона кивнула головою і усміхнулась.
— Ну гаразд, — сказав я і поплескав її по коліну. I відчув, як від мого дотику вона враз уся напружилась і подалася назад. Її сестра так і не підводила очей. З вигляду вона була десь на рік молодша.
Аймо знову поклав руку на стегно старшій дівчині, і вона знов відштовхнула її. Він засміявся.
— Добра людина. — I показав на себе. — Добра людина, — показав на мене. — Ти не бійся.
Дівчина люто глипнула на нього. Вони були наче двійко диких пташок.
— Чого ж вона поїхала зі мною, як я їй не до вподоби? — спитав Аймо. — Вони залізли в машину, тільки-но я їм кивнув. — Він обернувся до дівчини. — Не бійся. Вас не будуть… — Він ужив брутального слова. — Нема де… — Я помітив, що вона зрозуміла це слово, але нічого більше. Її очі з жахом дивилися на нього. Вона щільніше запнула хустку. — У машині повно вантажу, — провадив Аймо. — Вас не будуть… Нема де…
Щоразу як він вимовляв це слово, дівчина вся аж напружувалась. А тоді, отак напружено сидячи й не спускаючи з нього очей, заплакала. Я бачив, як затремтіли її губи й по пухких щоках потекли сльози. Сестра, не підводячи очей, узяла її за руку, і вони сиділи так і далі. Старша, що перед тим була така люта, уже плакала вголос.
— Мабуть, я налякав її, — сказав Аймо. — Я не хотів її лякати, — Він дістав свій мішок і відрізав два шматки сиру. — На ось. Тільки не плач.
