Хлопчик і тінь - Віктор Семенович Близнюк

А одної осені не вийшла баба на проводи. Вже зібралися лелеки з усієї околиці, зробили прощальний віраж над лісами й озерами і гурт за гуртом потяглись у вирій. А бабині птахи зостались. Кружляли и кружляли вони над селом, тривожно скрикували — ні, не виходить баба. І тоді спустився Бусько на подвір’я, бачить: двері в хату прочинені. Зайшов Бусько в хату. Карим оком блиснув на полик. От воно що! Лежить баба хвора, як дим. І голосу не витягне. «Кла-кла», — сказав Бусько і кудись заспішив. Тут пішов, тут і з’явився. Підбіг до бабці і подає їй у дзьобі… жабу. Свіженьку. З болота.

— Ох ти мій дохтор, — застогнала баба, розчулена рідним Буськом. — Це ж ти хочеш мене підздоровить і зілля своє приніс… Доведеться встати й провести вас, бо ви ж без баби й не полетите.

Баба, стогнучи, зіп’ялась на ноги і провела буськів. А скоро померла.

І дивувались люди: весною пара лелек день у день кружляла високо в небі, ніде не хотіла сідать. А тоді таки сіла — на сухій сосні за селом, на тій сосні, що ближче до гробків, де лежить баба зі своїми синами.

Адам закінчив свою бувальщину. Мабуть, стомився, руку поклав під голову і, здається, знов придрімнув. Він лежав білий і тихий. Деколи брала мене острашка: «А чи є Адам?» Глянеш — рівне покривало, ніде не горбиться, наче й немає людини в постелі, тільки виглядає гостре підборіддя й ніс. І там, аж за ліжком, на підставленому стільчику — Адамові ноги, білі й нерухомі.

Поволі, сонно розтулив Адам око, знайшов мене і хотів був трошки усміхнутись. Та лиш посмикнув губами.

— Що, Ленд? — спитав якось винувато. — Сумна в мене бувальщина?

— Про Буська?

— Атож.

— Ні, що ви, інтересно. Тільки я не доберу: а де лелеченята? Були ж у Буська діти?

— Були. Розлетілись. Кожна пара шукає собі нове місце.

— А до нас у степи вони прилітають?

— Рідко. Лелеки полюбляють воду, ліси, широкі плавні…

— А ви туди поїдете?.. Ну, де баба Груня жила?

— Хтозна. Може, станеться диво — поїду.

— От якби двійко мені… таких маленьких. А колесо я б знайшов.

— Хитрий ти чоловік! — сказав Адам і таки всміхнувся.

Ми тільки розбалакались, як знов вийшла із хати баба Сіроха, і в руках у неї те саме блюдечко, склянка води й порошки.

— Бабо Лізо! — мов дитя, почав благати Адам. — Я думав, утечу в степи від уколів, від порошків, від медицини… Як вони остобісіли…

— Пий, — сказала баба, але руки в неї затремтіли, полилась вода із склянки, і я побачив: у баби повні очі сліз, вона ковтає сухим зморщеним ротом ті непрошені сльози і, схлипуючи, говорить: — Хіба ж я хочу, сину, мучить тебе й себе? Та я ж гадаю: може, воно зарадить, може, ти встанеш-таки, підкріпишся, бо гаснеш на моїх же очах. І що воно за дурне життя: це і мої синочки були б уже такі, жили б і раділи, як людські діти, так обох забрало…

— Бабо Лізо, — голос в Адама теж затремтів. — Пробачте мені. Я дубина. Я бовдур. Пробачте. Більше не буду вас катувати… Давайте сюди порошки.

Почовгала баба Ліза в хату, а я довго сидів зігнувшись, щось тисло мені на плечі і тисло в душі. Бо як розібратись, то, мабуть, і я завинив; і не мабуть, а таки точно. Потяг Адама у воду, ще й радів недотепа: ах, у мене гребля, у мене млинок. А людині ті цяцьки боком вилазять.

— Більше на річку не підем, — буркнув я насупившись.

Адам після того, як випив порошки, знов присмирнів, і жовті плями густо вкрили обличчя. На мої слова він зразу нічого не сказав, помовчав, продихнув важку задуху і тільки тоді обізвався:

— Підем, Льоню, на річку. Бо ні річка, ні ти, мій друже, анітрохи не винні. Справа тут складніша. Як тобі розтлумачить?.. Ну, скажімо, ти вийшов на човні у море, заплив далеко і раптом — прорвало човна. Що ти робитимеш? Складеш руки і смирненько ждатимеш, поки вода заллє? Чи будеш гребти? Правда ж, ти будеш гребти, налягати на весла, доки сил, доки змоги твоєї. Так і я, Льоню. Давно, в інституті ще, прорвало мій човен. А я гребусь. Йду на дно, а гребусь. Щоб і на останній хвилі — жить, як ти, як нормальні люди. Ясно, капітане? Ми підемо з тобою на річку і збудуємо справжню гребельку з цегли. І млинок такий поставимо, що ти і в школу підеш, а він тобі лопотітиме. Ось тільки трошечки зведусь на ноги — і підемо.

А на порозі стояла баба Сіроха, вона вийшла накрити Адама і от зупинилась, з тривожним напруженням слухала його, і на сухому бабусиному обличчі, здавалося, застиг скорботний докір: «Про що ти балакаєш, Адаме? Куди ти підеш такий хворий, коли тебе в хату треба переводити, як мале дитя?»

Сьогодні вона не така.

Дивіться: пливе… сюди повертає і здалеку ще рукою хить-хить. Гарно причесана, сидить на борту, і довга коса аж у воду звисає. Човник її біжить веселіше.

— Доброго ранку! — гукає мені.

— Здоров, Ніно!.. Обережно, там корч.

Вона проминула підводний камінь, де світла вода, гойднулась на хвилях і вниз, у протоку… «Ух ти!» — шарпнуло мене, бо човен підкинуло