Хлопчик і тінь - Віктор Семенович Близнюк

— А далі що? — таки не втерпів Адам. — Щось же про коня має бути.

— О, геть забув! — спохватився я. — Бачте, хотів про коня та збився. У мене таке буває. Значить, як же воно?.. Ага! Ви були в Загатному? Ті-i, не були. Ото жаль! Річка там не те що в нас, жабі по коліно, а широка, з піщаним дном, раків повно, кишать, можна руками ловить. І брід кам’янистий, їдеш — бричку погицує. А це ж була осінь, вітер холодний, аж струже в спину. Так мати на брід поїхала, щоб швидше додому. Підкотили бричку, глядь — річка замерзла. Вчора вода кипіла між камінням, а зараз — крига всуціль. Стала мати й журиться: «Що ж робити? На місток їхать — це ж п’ять кілометрів з гаком…»

І поки вона журилась, я виліз тихенько з кожуха та на лід. А лід, наче скло, молодий, ясинцем називається. Ковзнешся — і несе тебе хтозна-куди. За мною і мати ступила на лід. Стала, підгицнула — крига тріщить, вгинається, але ні, не провалюється. А кінь?.. Копита ж у нього гострі. «Якщо провалиться кінь, — вголос міркує мати, — ноги поріже. А не провалиться, то однак по льоду не піде — не підкований». Бакун (от же кінь, щоб ви знали!), мабуть, почув, як журиться мати. Підійшов до річки, пирхнув, понюхав кригу. Дивлюся: що він робить? Став на коліна. Ноги підігнув, як полозки, і давай човгать по льоду, нам, нерозторопним, показує: підпихайте! Мати аж руками сплеснула: «От розумник!.. Ану, Льонь, підпихаймо за бричку». Ми взялись з двох боків, штовхаємо бричку, і кінь їде навколішках, сунеться по гладенькій кризі. Крига вгинається, похрускує, але нічого… Тільки до берега — хоп, рвонувся Бакун, скочив на ноги і вже на землі. А коклюшу в мене й не було, то я просто на ковзанці застудився, от, — додав я до своєї історії, щоб Адам не переживав за мою хворобу. — Приїхали додому, мати попарила мене над гарячою картоплею, і я очуняв.

— Гарна історія, — сказав Адам. — А про Бакуна просто чудесно… Тільки втямить не можу, хто більше кінь — Бакун, який переповз на колінах лід, чи та тітка, що ляскала дверима: «Прийому нема»? Як ти вважаєш, Ленд? — звернувся він до мене.

— По-моєму, — наморщив я лоба, засопів, захитався на стільчику, бо дуже мудру задачку задав Адам, — по-моєму… А яблук у вас рясно, і вже бочки підспілі, червоні. Можна скуштувать… он те, що впало?

— Куштуй!

Я підкотив ногою падалку, носком підкинув її, як футболісти м’яч, і в рот. Уммм! — зелене, кислюще воно, слинка потекла, і Москва в очах показалась.

Адам і не кусав яблука, а теж примружився. І наче трішки усміхнувся.

— Хитрий ти чоловік! — каже мені.

Повернувся на бік, підбив подушку, видно: зібрався говорити.

— А тепер моя бувальщина, слухай. І раз ми зачепили медицину, то розкажу тобі, Льоню, про славного лікаря Буська… Ну от, — змінив він голос і безнадійно зітхнув, — ось і мій Айболить.

З хати вийшла баба Сіроха. Несла вона блюдце, склянку води і якісь порошки.

— І вже пора? — заблагав Адам.

— Пий! — сказала Сіроха.

— Бабо Лізо! Я стільки випив цієї гидоти…

— Через дві години… Пий! Так вона звеліла, професорша.

— Ну давайте. — Адам ковтнув порошки, і від тих ліків губи у нього стали немовби ще біліші.

Баба Ліза пішла, а потривожений Адам ліг правцем і задумався. Ріденький, прилизаний чуб його раптом змокрів. На обличчі виступили жовті плями. Полежав і ніби аж придрімнув Адам, потім стряхнув сонливість і повернувся до мене.

— Отже, бувальщина про Буська, — сказав таким роздумливим голосом, як і почав. — Я щаслива людина. У мене дві баби. Одна в степу живе, а друга жила на Поліссі. А Полісся, дорогий мій Льоню, то царство грибів і русалок. Які там пущі, озера, які річечки… І водяться там лелеки.

Була своя пара лелек і в баби Груні. Лелеку звали Бусько, лелечиху Бусиха. Ранньою весною повертались вони з чужини і кружляли над селом. Баба Груня виходила з хати, махала їм косинкою. А лелеки кружляли і все нижче й нижче спускались до неї. Баба випросила хлопців, щоб затягли на хату колесо. І на те колесо сідали лелеки, і мостили собі гніздо.

Якось була холодна весна, вночі раптом завіяло. Вийшла баба у двір — по коліна мокрого снігу, і лежать у снігу Бусько й Бусиха, крила розпустили, вже й голови не зведуть. «Бідні ж ви мої!» — забідкалась баба Груня, взяла їх у хату, натопила піч, нагодувала, напоїла чаєм з травами.

Видужали Бусько з Бусихою, ще більше полюбили бабу.

Гніздо мостили вони високе й розкішне. І по черзі вартували його. Пам’ятаю: вже смеркло, небо зоряне, світле, а на гнізді лелека стоїть, і його наче хтось вуглиною намалював. Стоїть на одній нозі, дзьоб свій задер, і здається — на Буськовому дзьобі місяць повис.

Перед сном баба Груня любила поговорити з лелеками. Стане серед двору й питає:

— Як воно, Бусько, не обіщаєш на завтра дощу?

— Кла-кла, — стукає дзьобом Бусько.

— Та воно й видно, — каже баба. — Зорі чисті, трава суха, буде спека. А я оце взяла розсаду, капусту хотіла приткнуть на вгороді, та й не здумаю, що тепер…

— Кла-кла, — каже Бусько.

— Ну хіба що так, — зітхає баба і йде в хату.

Кожної осені баба проводжала буськів у дорогу. Виходила за