Хлопчик і тінь - Віктор Семенович Близнюк

Він був із тих письменників, чия доля — постійне самоспалення. Не про бажання утвердитися в будь-який спосіб, не про гіпертрофоване самолюбство йдеться, а про жертовність душі. Внутрішній вогонь невдоволення самим собою не пригасав у ньому ніколи, сумніви та протиріччя роздирали вдень і вночі. Він погано спав, часто скаржився на безсоння, і той, кому випадало спілкуватися з ним уранці, мовби дотикався до хаосу отих нічних рефлексій-самокатувань, від гніту яких ще не встигла вивільнитися його чутлива, беззахисна у своїй неприкаяності душа. Це прочитувалося навіть в очах: вони темніли, втрачали свій звичний блиск. Та й у всій його міцно збитій, розрахованій на довголіття статурі з’являлося щось утомлено-відчужене.

Знаючи його вдачу, я намагався ні про що не розпитувати, але разюча переміна в ньому мене завжди вражала. Ще вчора це був зовсім інший чоловік — балакучий, схильний до смішинки, напрочуд безпосередній, що зворушувало в ньому найбільше. Я здогадувався: не тільки втома безсонної ночі вибивала його з колії. І знаходив тому підтвердження у вигляді скупих зауважень, уривчастих фраз та реплік. Він кидав їх ніби між іншим, на ходу… Це було відлуння вчорашніх розмов про літературу з неодмінними розчаруваннями та самокпином щодо власного доробку. Тільки розчарування ще глибшали, а скепсис — нещаднішав. Іноді за всім отим вчувався справжній страх втрати здатності писати, стан, знайомий письменникам. Навіть вихід довгожданої книжки, якою, судячи з деяких делікатних самооцінок, він мав би бути задоволений, примножував його сумніви — чи зрозуміють, чи так прочитають? Листування його — не тільки літературний, а й людський документ…

Без віри в себе письменника немає. Хоч віра ця аж ніяк не виключає сумнівів. Вся суть у співвідношенні того з іншим. У нього сумніви вряди-годи оберталися глибокими провалами. Щоб їх переступити і відчути під ногами твердь, він несподівано дзвонив, писав, шукав зустрічі. Цей напружений стан виснажував його, мабуть, не менше, ніж сама творчість Одвічне письменницьке поривання сягнути досконалості — цим він терзався, як, можливо, ніхто. І чим гнучкішим ставало його письмо, тим вище піднімав він планку свого художницького максималізму.

«Не знаю, мабуть, я безнадійно постарів, не тішить мене ні твіст, ні море, ні місцева екзотика. Якийсь збуджений і роздратований. Очевидно, дається взнаки той тягар, який маю нести. Найбільше гнітить мене — а що далі? Треба писати — і я завжди із страхом думаю про це: що, як напишу? Ти знаєш, я вимучую фрази, і ця мука вимучування найбільше мучить мене.»

Це — уривок з його листа з Адлера. Але перегоряючи на пекельному вогні гризот, він знав собі справжню ціну як письменнику і тримався з великою гідністю. В книжках, ним написаних, немає фальшу…

Писати про нього важко: він був частиною мого життя, однією з найкращих його сторінок. Думаючи про це, переживаю ще й ще раз історію наших взаємин, нашої дружби. Дяка дивовижній людській здатності зберігати у незбагненних сховниках пам’яті найпотаємніше, повертати втрачене назавжди. Пам’ять — відчай, але й порятунок.

У своїх взаєминах з людьми керувався твердим принципом. Він багато що пробачав тому, кому довіряв, і майже ніколи не прощав брехні, облуди, нещирості. Про цю рису характеру говорив з відразою, хмурився, ніби доторкався до чогось бридкого, ганебного, не гідного людини. З досадою обривав розмову і демонстративно переходив на іншу тему, ніби навіть сама згадка про те була йому неприємна. У розмовах з такими людьми бував агресивним, категоричним до різкості. І що характерно — у своїх оцінках помилявся рідко. Коли ж довго не міг з’ясувати, хто є хто, мучився цим, боявся бути несправедливим і заспокоювався тільки після того, як доходив певного висновку.

Зате розцвітав у товаристві тих, хто йому подобався. Жартував, усміхався, безоглядно по-дитячому реготав з чужих дотепів, був ласкавим і зворушливо уважним, являючи тим усю ніжну, чисту незайманість своєї натури. Очі його при тому так і сліпили карим розсміхом, а очі мав особливі — блискучі, з якимось гострим глянцем — такі очі бувають хіба що в дітей, йому було добре, і він хотів, щоб так само добре почувалися й інші: ласкаво звертався по імені, часто переінакшуючи його на свій лад, торкався руки, плескав по плечу, словом і жестом випромінюючи саму щирість. У його присутності хотілося бути кращим.

У ставленні його до мене відчувалася грубувато-ніжна опіка старшого. Старшого не літами — різниця була не така вже й істотна, а сказати б — рівнем сприйняття. Він умів бачити головне, особливо в людських характерах — важливе, як для прозаїка, вміння. Не книжкова мудрість, а власні спостереження, власний досвід були йому за опору. Жадібно тягнувся до людей знаючих, простих, товариських, з якими відразу ж знаходив спільну мову, його думки — це були саме його думки, а не запозичені деінде. Тому, навіть помиляючись, відмовлявся від них не зразу.

З київського оточення дуже шанував О. Авраменка, переживав його передчасну смерть. Але і в людях, з якими його пов’язували більше літературні інтереси, умів вирізняти чисто людські якості. З якимось лагідним подивом розповідав про свої розмови з О. Гончаром в Ялті. Пригадую, як тонко він аналізував прозу М. Вінграновського, хвалив поему П. Осадчука «Раска — біль і любов».

Якось я висловив йому свої враження від нової книжки Ліни Костенко, сказав, що збирався написати їй листа, але так і не написав. Він нахмурився:

— І дарма. Ось так ми всі: є прекрасні інтелігентські пориви, а як до діла…

— Бачиш, якби я сам не писав віршів, а так мене могли неправильно зрозуміти…

— Дурниці! Зрозуміли б тебе правильно… — І по паузі зітхнув роздумливо: — Які ж ми скупі на похвалу! І як часом потребуємо підтримки від свого ж брата-літератора…

Скаржився на те, що не вистачає часу на читання. Зате читав грунтовно, часто спростовував чужі оцінки, його судження про творчість Распутіна, Бикова — з останнім він, здається, листувався — дивували несподіваністю. Але