Там, у темній річці - Діана Сеттерфілд

Він кивнув.

Вона обвила його рукою і погладила спину під лопаткою. Крізь піджак він відчував кожен із її пальців й окремо подушечку долоні. Вон ще не встиг звикнути до її докторів; навіть попри шари твіду й попліну його охопило хвилювання.

— І він міг би ще раз нас сфотографувати.

Вона поклала іншу руку йому на потилицю; він відчув, як її великий палець ліг на смугу оголеної шкіри між коміром і лінією росту волосся.

Він поцілував її у м'які напіввідкриті губи.

— Я така рада, — прошепотіла вона, усім тілом притискаючись до нього. — Я так давно цього чекала. Тепер ми нарешті по-справжньому разом.

Вдихнувши аромат її волосся, він стиха застогнав.

— Наша дівчинка вже спить, — прошепотіла вона. — Я б теж хотіла в ліжко.

Вон зарився носом їй у шию і вдихнув.

— Так, — відповів він. І повторив. — Так.

Поголос шириться

Упродовж декількох тижнів із того моменту, як із Темзи виловили дівчинку, і вона була спочатку мертва, а потім ожила, справи у «Лебеді» йшли — краще не буває. Цю історію розповідали на базарах і на вулицях. Її згадували в сімейних листах від матері до дочки і від родича до родича. Історію одразу вибовтували незнайомцям на залізничних платформах і подорожнім на випадкових перехрестях. Кожен, хто її чув, неодмінно переказував іншим, і зрештою на три графства навколо не залишилося жодної людини, яка б не знала цю історію в тому чи іншому варіанті. Чимала кількість людей не могла знайти собі спокою, допоки не відвідає шинок, у якому сталися ті надзвичайні події, та не побачить на власні очі берег ріки, де знайшли дівчинку, й довгу кімнату, куди її поклали.

Марго вирішила відкрити для відвідувачів ще й літню кімнату. Вона попросила дочок приходити до неї парами й допомагати за шинквасом, тож відвідувачі незабаром призвичаїлися до присутності Малих Марго. Джонатан вимагав від матері та сестер, щоб слухали, поки він вправляється у мистецтві оповідання, та їм нечасто це випадало, бо вони ледве могли впоратися із навалою відвідувачів у шинку. «Так я ніколи не стану кращим», — зітхав хлопець і починав ворушити губами, кажучи чергову байку самому собі, але швидко заплутувався, розповідав фінал на початку, початок — наприкінці, а про середину годі й згадувати.

Джо запалював вогонь об одинадцятій ранку і підкладав до нього дрова аж до опівночі, коли густий натовп завсідників рідів.

Пияки тепер нечасто платили за випивку з власної кишені, адже вишиковувалася черга з тих, хто бажав їх пригостити в обмін на історію. З часом вони навчилися розповідати по черзі, бо якби була воля слухачів, кожен зі свідків тих подій тільки те й робив би, що ходив проміж столами та теревенив без упину. Але, як дуже доречно завважив один літній вирощувач водяного хріну, тоді не стане часу, щоб перехильнути чарку. Тож вони чергували за розкладом, згідно з яким по двоє ходили до літньої кімнати, чесали там годину язиками, а потім поверталися до зимової кімнати, щоб утамувати спрагу і відіслати на вахту двох інших.

Фред Гівінс розказував цю історію у комічному ключі, і її кульмінаційним моментом була фраза «„Ні-і-і-і!“ — сказав кінь». Такі дещо перекручені оповідки користувалися шаленим попитом після десятої години, коли автентичну історію всі вже знали напам'ять, а публіка була по вінця повна оковитою. Ця популярність оберталася для нього численними похміллями, і він так часто спізнювався на роботу, що над ним уже нависла загроза звільнення.

Ньюмен, садівник у маєтку Вонів, раніше заходжав лише до «Червоного Лева», де щоп'ятниці виспівував аж до хрипу. Тепер він переметнувся до «Лебедя» і теж випробовував власні сили як оповідач. Він спочатку вправлявся на завсідниках, а потім уже його допустили до слухачів із літньої кімнати. Ньюмен спеціалізувався на тих подіях цієї історії, які бачив на власні очі. Наприклад, барвисто розповідав про втечу місіс Вон із Баскот-Лоджа, щойно вона дізналася про порятунок дитини.

— Я на власні очі це бачив, кажу вам. Вона щодуху побігла до човнярні, витягла звідти свій старий човен і відчалила, помчала проти течії, мов заєць… Я ніколи не бачив, щоб на човні можна було так швидко пересуватися.

— Помчала, мов заєць? — засумнівався наймит із ферми.

— Так! А вона ж майже дівчисько! Ніколи б не подумав, що жінка може так рвучко веслувати.

— Але… Ти ж кажеш, помчала?

— Саме так. Стрімко, ніби заєць.

— Я зрозумів, що ти маєш на увазі. Але не варто тобі казати, що вона помчала проти течії, мов заєць.

— Чому це?

— Де ти бачив зайця з веслами?

Дружний вибух сміху остаточно збив садівника з пантелику.

— Заєць із веслами? Не мели дурниць!

— От тому тобі й не варто казати, що вона помчала, мов заєць. Якщо заєць не може повеслувати, мов заєць, то як це вдасться місіс Вон? Подумай про це.

— Ніколи про таке не думав. Як же тоді мені потрібно казати?

— Краще вигадай якусь іншу тваринку, що може добре пересуватися вгору течією, і порівняй місіс Вон із нею. Точно тобі кажу.

Усі навколо згідно закивали.

— Як щодо видри? — запропонував один молодий баржовик. — Вони теж не пасуть задніх.

Ньюмен із підозрою спробував пристосувати це слово:

— Місіс Вон неслася проти течії, мов видра…

Наймит захитав головою.

— Ні, так теж не краще.

— Звучить навіть гірше…

— Ну і як мені тоді казати? «Мчала, мов заєць» вам не подобається, «неслася, мов видра» — теж! Але ж мені треба якось це сказати?

— Авжеж, — погодився баржовик, і трійко гравійників кивнули на знак згоди. — Треба якось це виразити.

Усі повернулися до Овена Олбрайта, що мав репутацію мудреця.

— Я думаю, що тобі варто повністю переробити цю фразу. Скажи, наприклад: «Вона щодуху веслувала проти течії…»

— Але він уже таке говорив! — заперечив наймит. — Вона вже бігла щодуху до човнярні. Не може ж вона щодуху бігти до човнярні — і щодуху ж веслувати проти течії.

— Але так і було, — втрутився Ньюмен.

— Ні!

— Так усе й було! Я був там! І бачив це на власні очі!

— Ну, може, воно так і було. Але ж не можна так про це розповідати.

— Не можна розповідати, як було насправді? Що це ти маєш на увазі? Я вже починаю жалкувати, що взагалі взявся вам це розповідати. Не думав, що травити побрехеньки буде так складно.

— Так, це ціле мистецтво, — втішив його Олбрайт. — Нічого, згодом ти його опануєш.

— Я