Дев’ять кроків назустріч вітру - Михайло Івасько

Бенедикт весь свій час присвячував коханій, творінню разом з Рутою прекрасної музики, друзям і писанню віршів. Хлопець прекрасно розумів, що скоро прийде той момент, коли йому почнуть відмовляти руки так, як вже відмовляють ноги. Він писав всюди і завжди. Літня школа багато чого його навчила. Його вірші стали ще прекраснішими, ніж будь-коли.

І жоден з них не був про тяжке життя хворого на БАС хлопця. Всі вони були про очевидні речі, які люди примудряються не помічати. Про прекрасні речі, які оточують кожного — варто лише придивитися.

Тієї осені Бенедикт зрозумів ще одну просту суть життя — не потрібно старатися цікаво писати своє життя. Його потрібно вміти цікаво читати. Бо люди здебільшого пишуть однакові історії. Всі народжуються, вчаться у школі, закінчують інститути, одружуються, народжують дітей…Всі життєві сюжети практично однакові. Нас різнить тільки те, як ми їх читатимемо.

Бенедикт це зрозумів, і йому, чорт забирай, стало набагато легше жити.

Того дня він сидів у своїй кімнаті, за столом, і дописував черговий вірш. Анни не було, вона пішла провідати тата. Були тільки він, прекрасна картина за вікном і його думки, які він викладав на аркуші.

Коли він дописав останній рядок, у його кімнату зайшла Рута. Тепер вона часто провідувала Бенедикта. Жінка любила його провідувати, бо він її заряджав. Він був її музою; був її героєм. Безпосередня розмова з ним була набагато краща за спілкування по телефону. А сьогодні у неї були ще й прекрасні новини про справи, над якими вони працювали останні кілька тижнів.

Жінка увійшла, привіталась і сіла на ліжко.

— Бенедикте, маю хороші новини, — почала вона. Хлопець нічого не казав, а уважно дивився і хотів, власне, їх почути. — Ми в студії дописали останню пісню з альбому.

— Це