Біографія випадкового чуда - Таня Малярчук

Також з’ясувалося, що Лєна не мала права водночас працювати і опікуватися Псом. Опікуни повинні лише опікувати. За цю милість держава сплачувала їм місячну допомогу у розмірі п’яти гривень.

— Як можна прожити на п’ять гривень на місяць? — дивувалася Лєна. — І як я можу бути опікуном, якщо Пес офіційно не є інвалідом?

Відповіді на свої питання Лєна не отримала. Їй казали:

— Ми діємо лише в рамках закону.

— Та ваші закони — це якесь мракобісся! Їх придумали не для того, щоб допомагати громадянам, а для того, щоб якраз не допомогти!

Тоді Лєна розпочала пікетування білого дому Сан-Франциско. Вона називала його білим, бо він справді був таким. Білим. Висока громіздка біла будівля у формі півмісяця. Там засідали всі місцеві органи влади, тому пікетувати його було дуже зручно. Лєна не могла визначитися, до якої саме гілки влади в неї були претензії.

Вона принесла Пса на площу перед будинком, посадила її на постамент монументального пам’ятника трьом бандуристам і розгорнула плакат із написом «ВОНИ КАЖУТЬ, ЩО ВОНА НЕ ІНВАЛІД».

11

Пояснювальна записка

Керівника департаменту соціальної політики

Богдани Іванівни Бігун

заступнику міського голови

Т. М. Мовчану,

м. Сан-Франциско,

для внутрішнього користування, не для преси

14.07.2006

Я, Богдана Іванівна Бігун, хочу в письмовій формі пояснити Вам, Тарасе Миколайовичу, свою позицію у зв’язку з нещодавніми гучними подіями, які, без сумніву, кинули тінь на мій департамент і на мою професійну діяльність. Прочитавши цю записку, Ви зрозумієте, Тарасе Миколайовичу, що ніякої моєї вини в тому, що трапилося, нема. Я діяла лише відповідно до Конституції України, законів України, указів Президента України, постанов Верховної Ради України, актів Кабінету Міністрів України, наказів Міністерства праці та соціальної політики України, розпоряджень голови обласної держадміністрації, наказів начальника головного управління праці та соціального захисту населення облдержадміністрації, рішень органу місцевого самоврядування, розпоряджень міського голови, Положень про департамент, а також відповідно до інших нормативно-правових актів.

Ви знаєте мене, Тарасе Миколайовичу, як порядного і виваженого працівника міськвиконкому. Ніколи у своїй роботі я не давала підстав засумніватися у власній компетенції. Мій стаж роботи на благо громади перевищує тринадцять років. За ці роки я бачила різне і зустрічалася з різними людьми, але, чесно зізнаюся, ТАКЕ відбулося зі мною вперше.

Наш департамент робить усе для того, щоб забезпечити мірою наших можливостей усіх мешканців Сан-Франциско тим, чим, відповідно до перелічених законів і т. д., ми повинні їх забезпечувати. Основну нашу увагу звернено на малозабезпечених громадян, а їх у Сан-Франциско 35 % від усього міського населення. Це дуже велика цифра, і Ви знаєте її не гірше за мене, пане Тарасе. Ми робимо все можливе, щоб нікого не залишити без допомоги, але наші сили і ресурси не бездонні. Я особисто, хоч це й не входить до моїх прямих обов’язків, п’ять годин на день п’ять разів на тиждень приймаю громадян і намагаюся тут же вирішити їхні проблеми. Щоб ви знали, за роки моєї діяльності у моїй шафі вже зібралося сотні й навіть тисячі подяк від громадян, яким я допомогла. Але ці подяки не є предметом моїх гордощів. Я працювала і працюю на благо міста. Це моя робота.

Доводжу до Вашого відома, пане Тарасе, що з громадянкою О., яка, проте, завжди називала себе Л., мені вже доводилося спілкуватися раніше. Вона приходила до мене у справі бездомних тварин. Запис про цю зустріч і про її результат за бажання можна знайти у моєму журналі відвідувань. Уже тоді, мушу сказати, в мене з’явилися сумніви щодо її адекватності. Поводилася ця громадянка дуже агресивно, відмовлялася мене почути, кидала необґрунтовані звинувачення, сама висловлювалася плутано і навряд чи знала, чого конкретно хоче. Мені все ж вдалося владнати конфлікт, і, як Вам, напевно, відомо, факт неприпустимого знущання над бездомними собаками, про який ця громадянка повідомила, було негайно ліквідовано. Департамент не зупинився на досягнутому і влітку минулого року в місті було відкрито перший у регіоні притулок для чотирилапих братів наших менших. Тоді ми засвідчили наше щире прагнення будувати міську політику за принципом гуманного співіснування людини і природи.

Але, судячи з усього, що відбулося, громадянка Л. на собаках тільки тренувалася.

Знаєте, пане Тарасе, вибачте за крик душі, але особисто мене глибоко ображає така однозначна позиція деяких громадян. Що, мовляв, влада вже тому погана, що влада. Влада тільки краде і наживається. Ми з Вами знаємо, якими далекими від правди є такі звинувачення.

Уже пізніше я навела довідки і дізналася, що громадянка Л. виросла у неблагополучній сім’ї, її батьки розлучилися. В ранньому віці вона пережила психологічну травму: вихователька дитсадка трагічно загинула в неї на очах. Найкраща шкільна подруга Л. вийшла заміж у 15 років! Це, погодьтеся, багато що говорить і про саму Л. Університет вона з невідомих причин не закінчила, хоча вступила туди за державним замовленням, напевно, по блату. Декан факультету в особистій розмові повідомив мені, що Л. була безвідповідальною студенткою, вчитися їй заважала або байдужість, притаманна теперішньому молодому поколінню, або брак розумових здібностей. Це не мої слова, а слова декана факультету, людини поважної та авторитетної.

А тепер конкретніше про той випадок.

Громадянка Л. уперше з’явилася на площі перед виконкомом десь на початку березня цього року і розпочала своє несанкціоноване одноосібне пікетування. Із собою вона привела вже згадувану шкільну подругу, ту, котра вийшла заміж у п’ятнадцятирічному віці. Внаслідок трагічного випадку ця дівчина втратила здатність ходити. Тож громадянка Л. привела свою скалічілу подругу, яку, до речі, сама називала Псом, — подумайте тільки! — і посадила її просто на холодний постамент пам’ятника, що входить до декораційного ансамблю площі Михайла Грушевського. Невідомо, чи дівчина-інвалід давала свій дозвіл на такі дії. Можливо, там також були злочинний намір і побутове насильство. Я вже звернулася до правоохоронців, щоб з’ясувати це. Інваліди в нашому регіоні, до речі, не маючи змоги за себе постояти, найчастіше стають жертвами побутового насильства.

Мене тільки одне цікавить: чому громадянка Л. не прийшла спершу до мене? Навіщо було відразу вдаватися до радикальних дій і розпочинати пікет виконкому, ні з ким напередодні не поговоривши? Я присягаюся Вам, пане Тарасе, що знайшла би вихід із будь-якої ситуації. Моя єдина провина в тому, що я не мала найменшого уявлення про претензії громадянки Л.

На її плакаті було написано: «Вони кажуть, що вона не інвалід».

Хто таке каже, пане Тарасе?! Неозброєним оком видно, що Іванка —