Біографія випадкового чуда - Таня Малярчук

Лєна теж налила собі віскі. Її руки тремтіли, серце калатало.

— Думаєш, я здурів? — запитав Марусечко.

— Не думаю. Цю жінку вже багато людей бачило.

— На голові мала хустку жовту, у бордові квіти, здається.

— Я би теж хотіла з нею зустрітися, — замріяно сказала Лєна. — Якщо вона існує, то це багато що змінює.

— Ех, як гуляти — то вже гуляти! Давай нову пляшку.

Додому Лєна повернулася аж під ранок. Останнім, що вона бачила, коли засинала, було безкрайнє поле. На полі пасуться гігантські волохаті корови. Усміхнені лосі з розлогими кронами рогів походжають недалечко. Вовки урочисто виють по чотирьох боках. Ведмеді смокчуть вимащені диким медом лапи. А поміж квітучих трав шурхотить сімейство фазанів, якому немає чого боятися, бо лисиці давно спаршивіли від страху.

13

Як вона побачила темінь, щоб побачити світло

Цоколівка — це великий будинок з одним довгим темним коридором. Хто в нього вступив, той уже не мав дороги назад. Тому, напевно, Цоколівку ще називають трясовиною, баговинням, мочарами. Також кажуть, що якщо довго вдивлятися у темінь цоколівського коридору, то темінь починає вдивлятися в тебе.

Лєну привезли сюди влітку 2006 року. Вночі. Спочатку тримали в окремій кімнаті, потім перевели до загальної. Там, власне, я з нею й познайомилася.

Перше, що я записала про Лєну, було:

«Худа, бліда, курить, виглядає нормальною, але тут багато нормальних. У чому її секрет?»

Уже потім я зрозуміла, що ніякого секрету не було. Лєна ніколи нічого не приховувала. Вона була саме тою, якою здавалася. Такою, як про неї думають, що вона є.

Ми багато говорили, і кожну нашу розмову я ретельно записувала, бо в мене така звичка. Коли я записую, то можу бути спокійна, що нічого не забуду. Лікарі вважають мою звичку одним із головних проявів хвороби.

Лєна, коли її тільки привезли, постійно плакала. Плакала дуже голосно, завиваючи, і її плач органічно вливався в тутешнє загальне звукове тло. Тут узагалі люблять поплакати, люблять позавивати. Єдина приємність Цоколівки саме в цьому — можеш дозволити собі робити все, що соромився чи боявся робити на волі. Тут можна плакати скільки влізе. Можна кричати несамовитими голосами. Можна кривлятися. Можна гладити чуже обличчя, і одна так постійно робить: як бачить когось, то гладить, гладить, гладить. Словом, тут дозволено все, що заборонено на волі. Але заборонено те, що на волі дозволяється. В цьому й фокус.

Ось як Лєна сюди потрапила. Вона розповідала цю історію багато разів, завжди однаково, тому неточностей і непорозумінь бути не може.

Якось увечері давня Лєнина подруга Пес зателефонувала, щоб привітати з днем народження. Потім сказала:

— Ти ображаєшся на мене, Лєно? Вибач, що я така слабовольна.

— Пес, я не ображаюся на тебе, — відповіла Лєна. — Звідки ти це взяла?! Навпаки, я пишаюся тобою.

— Пишаєшся?

— Пишаюся! Ти молодець. Ти стільки пережила і все одно не здаєшся. Ти не слабовольна, ти сильна. Ти сильніша за мене.

Пізніше Пес усім хвалилася, що Лєна назвала її сильнішою за себе.

— Як новий візок? — спитала Лєна. — Ти виїжджаєш надвір? Тепер ти майже незалежна, правда?

— Ну… — і Пес захлипала в слухавку. — Я виїхала один раз. І знаєш, Лєно, дуже приємно було. Дуже.

— Чому тільки один раз?

— Бо візок зламався.

— То нехай відремонтують.

— Його не можна відремонтувати. Треба новий.

— То нехай батьки підуть у соцзабез, напишуть заяву, тобі видадуть другий.

— Вони пішли, заяву написали. Тепер треба чекати.

— І як довго?

Пес знову захлипала.

— Розумієш, Лєно, візок у соцзабезі видають раз на п’ять років. Такі закони. Якщо мій зламався раніше, то вже нічого не можна зробити, треба чекати п’ять років або купувати за свої гроші.

— Чого ж він так швидко зламався, твій візок?!

— Напевно, я винна, необережна була.

Тоді світ похитнувся під Лєниними ногами. Наступного дня вона фурією влетіла до обителі керівника департаменту соціальної політики Сан-Франциско Богдани Іванівни Бігун.

— Ах ви ж брехуни нещасні! — крикнула Лєна. — Як можна так брехати людям!

Богдана Іванівна сиділа за своїм прибраним столом і усміхалася. Вона нетерпляче чекала на цю зустріч.

— Заспокойтеся, — сказала вона солоденьким голоском. — Що сталося? Ми з вами вже, здається, зустрічалися. Вас Олена звати, так?

— Лєна! Мене звати Лєна!

— Ну, Лєна — це начебто російською, а ви все-таки українка…

— Її візок зламався на першій прогулянці!

— Чий візок? — солоденько перепитала Богдана Іванівна.

— Ви самі знаєте чий. Моєї подруги. Її візок зламався. Я його бачила — це не візок, а корито! Пластмасове китайське барахло! На ньому хіба що з одного кінця кімнати в інший без загрози життю можна переїхати. А якби вона собі на вулиці шию зламала?!

— Давайте стишимо тон розмови.

Лєна замовкла й сіла на стілець навпроти чиновниці.

— Відділ соціального забезпечення, — сказала Богдана Іванівна, — видає інвалідам ті візки, які закуповує держава. Ми особисто не вибираємо візків. Які нам присилають, такі ми видаємо громадянам. І так, вони китайські. Держава не може наразі дозволити собі закуповувати, наприклад, німецькі візки. Вони кращої якості, це правда, але значно дорожчі.

— Але на тих візках, що ви видаєте, небезпечно їздити. Вони ламаються, як сірники.

— Це питання не до мене, зрозумійте!

— А що тепер моїй подрузі робити? Вона знову без коліс.

— За законом ми, на жаль, видаємо візок лише раз на п’ять років. Такий закон. Ми нічого не придумуємо. Вашій подрузі треба було обережніше поводитися з візком. Ці візки пройшли державне тестування. Їх, коли з ними обережно поводитися, деколи вистачає і на довше, ніж п’ять років.

— Слухайте, — сказала Лєна, — скажіть мені правду, не ховайтеся за законами.

Богдана Іванівна стрепенулася:

— Якої вам треба правди?! Яка тут іще правда може бути?!

— Ви пообіцяли батькам моєї подруги візок, телефон і автомобіль, але нічого з обіцяного не виконали.

— Візок ми дали! Ми не винні, що ваша подруга така розтелепа. Телефон от-от проведуть! Там, здається, майстер зі встановлення серйозно прихворів…

— Ви просто хотіли