Біографія випадкового чуда - Таня Малярчук
Її діагноз я не могла визначити самотужки. Лєна виглядала цілком нормальною, коли перестала завивати ночами.
Хоча іноді вона поводилася все-таки дивно.
Через півроку, наприклад, вона написала заяву головному лікарю, що хоче відмовитися від українського громадянства і що це її законне право. Що вона українка за національністю, але громадянкою держави Україна більше не може бути, бо не вважає закони цієї держави прийнятними для себе. Головний лікар долучив Лєнину заяву до історії її хвороби.
— Я наполягаю на своєму, — говорила йому Лєна. — Я відмовляюся від громадянства.
Лікареві обридло це вислуховувати, і він проконсультувався зі знайомим адвокатом. Йому взагалі-то було однаково, громадянами якої країни є його пацієнти. Але з’ясувалося, що відмовитися від громадянства Лєна не може, бо відбуває покарання за порушення чинного українського законодавства.
— Яка хитромудра пастка, — сказала Лєна і більше до цієї теми не поверталась.
Наступні події були ще дивнішими.
Лєна, наприклад, просила керівництво Цоколівки залатати діру в стіні нашої кімнати, хоча я можу засвідчити, що ніякої діри в стіні не було. Штукатурка обсипалася у багатьох місцях, це правда. Наша сусідка Яха, котра стверджувала, що вона з Чечні, але насправді десь з-під Коломиї, любила моїми олівцями подовбати стіни, але ці сліди теж було важко назвати дірами. Врешті Лєна завісила стіну білим простирадлом і заспокоїлася. Деколи вона дивилася на простирадло так, ніби когось там бачила чи хотіла побачити.
А якось вночі сталося неймовірне.
Яха, дочекавшись, поки всі заснуть, крадькома хотіла з’їсти яблука, які Лєні з волі передали батьки. Яха дуже любила яблука, і груші, і сливи, і взагалі все, що можна було з’їсти. Ми це знали, тому ховали передачі під матрац, або під подушку, або навіть прив’язували до себе торбину з ласощами. Лєна ніколи так не робила. Вона не була жадібною, і Яха цим користувалася.
Так от. Яха тихцем встала і рушила до Лєниного ліжка. Під ліжком, на спокусливій видноті, повинна була лежати заповітна торбина з яблуками.
Пізніше Яха казала, що відразу помітила якусь «нестиковку». Щось у кімнаті змінилося, але вона ніяк не могла збагнути, що саме. Крізь маленьке заґратоване вікно пробивалося тьмяне світло місяця. Яха стояла посеред кімнати і розгублено вдивлялася у зловісні тіні, поки врешті зрозуміла, в чому справа. Тоді вона закричала:
— Вставайте! Вставайте! Сталося щось страшне! Вона зникла! Її немає!
Ми ліниво висунули з-під ковдр голови.
— Яха, що зникло? Яблука зникли?
— Лєна! Разом із ліжком! Ліжка нема! І Лєни нема!
Ми всі попідводилися на крик, загалом шестеро.
Яха не брехала.
Там, де ще ввечері стояло Лєнине ліжко, було порожньо, тільки торбина з яблуками слухняно чекала на свого злодія. Жінки, попри те, що усі вони вже давно втратили відчуття реальності, раптом почали хреститися.
Я підвела голову догори і тоді його побачила.
Лєнине ліжко висіло у повітрі під стелею, ніби його хтось тримав там невидимими руками. Лєна мирно спала в ньому, скрутившись калачиком. Жінки пороззявляли роти, а ліжко поволі безшумно опустилося вниз, точнісінько на своє попереднє місце. Лєна заспаним голосом сказала нам звідти:
— Дівчата, що таке?
Я, чесно зізнаюся, теж перехрестилася.
Лєна роззирнулася довкола. Ми всі обступили її і взялися обмацувати ліжко, ніби хотіли переконатися, що воно справжнє, а не плід нашої хворої у буквальному сенсі цього слова фантазії.
Ліжко було як ліжко.
Лєна була як Лєна.
Тільки якась незбагненна радість проступила на її обличчі.
— Лєно, що це було? — спитала я.
Лєна усміхнулася мені так, наче переживала у цей момент омріяне прозріння, ніби щось далося їй, про що вона навіть попросити не насмілилася б. Я обережно шепнула їй:
— Лєно, ти що, вмієш літати?
Вона промовчала. Якщо Лєна й знала відповідь, то так ніколи мені її й не сказала. Боялася, напевно, що не зрозумію.
Коли настало тепло, нас почали випускати на кілька годин у парк погуляти. Територію Цоколівки обнесено високим непролазним муром. Ми бродили поміж старими деревами кожен своєю стежкою. По той бік муру в подібному парку так само бродили поміж деревами наші близькі друзі по нещастю: наркомани й алкоголіки. Цоколівка сусідила з обласним наркодиспансером. Там колись екс-професор літератури Теофіл Кролик годував горіхами хитрих рудохвостих білок.
Яха, коли нас уперше вивели на прогулянку, переконувала медсестер не випускати з кімнати Лєну. Яха кричала:
— Не пускайте її! Вона втече! Не пускайте!
Медсестри Яху не слухали. Вони вже давно навчилися ігнорувати те, що безперестанку говорять їм пацієнти. Пізніше медсестри тяжко каялися, бо втратили надбавку до своєї зарплати за недбальство.
Я всюди ходила за Лєною і записувала кожне її слово. Я знала, що в мене мало часу. Я питала її:
— Лєно, хто ти?
А Лєна, сміючись, відповідала:
— Я людина п’ятої генерації.
— Ти ж не залишиш мене?
А Лєна відповідала:
— Залишу. Ти чудово обійдешся без мене.
— Не обійдусь!
— Обійдешся.
Йог Павло декілька разів приходив сюди. Вони з Лєною сиділи на лавочці в лікарняному парку і трималися за руки. Йог Павло спохмурнів, схуд, виглядав неохайно й занедбано.
— Ти скоро вийдеш звідси, — казав він Лєні.
— Угу, — відповідала вона.
— Ти ж не божевільна. У тебе просто стався нервовий зрив. Таке минає. Із багатьма людьми стаються нервові зриви.
— Угу, — повторювала Лєна.
— Тобі просто нарешті треба почати жити для себе. Себе рятувати, а не інших. Інші не потребують допомоги, я казав тобі це раніше.
Лєна продовжувала угукати, і йог Павло йшов геть, згорбивши своє натреноване пластичне тіло до невпізнаваності.
Напередодні свого зникнення Лєна написала йому листа, в якому просила вибачення і бажала всього найкращого. Вона писала:
«Давно-давно мені сказали, що є добро і є зло. І що порядна людина повинна бути доброю. Це її обов’язок. Я вирішила для себе, що я така. Добра. І чекала, коли нарешті зможу свою добрість довести, показати, використати. Але час минав, і нічого не ставалося. Я нічого доброго не зробила. Навпаки. Прагнучи вчинити добре, я скоїла зло. І тепер я думаю, то що таке насправді
