Цього ви не знайдете в Яндексі - Артем Чех
Моєму сину три роки, він забиває собі колінку, йому шість — він іде до найкращої школи в місті, в усій країні, та ні — в усьому світі! Бо то мій син, він іде до школи, він добре вчиться і трохи комплексує на тому ґрунті, що він шульга, але я не б’ю його лінійкою по пальцях, як те робили порохняві совкові педагоги, не вбачаю в тому, що мій малий пише лівою рукою, нічого поганого. Нехай собі пише, як завгодно, аби лише писав...
Після школи він без чиєїсь зайвої допомоги вступає до університету, причому теж найкращого! Він отримує стипендії всіх президентів планети, тому що його також готують до президентства... Але мій син зв’язується з циганами й тікає від забезпеченого майбутнього. Я не заохочую і не вітаю такі дії, але він уже дорослий, і моя справа — чекати. І тому сиджу я на веранді, пофарбованій у зелене, поруч сидить моя дружина, вона наливає мені у глиняну філіжанку заварене зілля, яке я п’ю маленькими ковтками... До речі, це ми оселилися десь під Ворохтою чи Верховиною, коротше, трошки на захід від Кривопілля, під самим Прутом...
Отже, ми сидимо і чекаємо на нашого сина. Через деякий час, можливо три, а можливо, п’ять років він прибігає і обіймає спочатку маму, а потім мене. Дарує мені букову циганську люльку, а мамі — циганське коралове намисто, сідає поміж нами і починає розповідати про свої подорожі. Ми його уважно вислуховуємо і кажемо, щоб він не вийобувався, а йшов працювати, але малий не звик працювати, тому він будує на сусідньому пагорбі хату, одружується на Соломії, донці місцевого магната... і тут автобуси рушають, я намагаюся спіймати ще хоча б пару кадрів із життя мого сина, але туристи, мигаючи своїми бежевими панамками, зникають, натомість усі сім «мерседесів», як за командою, оббризкують мене брудною масною дощовою водою, я розвертаюсь і вирушаю в бік Володимирського собору, дощ припиняється, моя хода стає твердішою, рухи стають більш чіткі, я невпевнено змішуюсь із натовпом, мене вже важко впізнати, всі мої друзі розбіглися по своїм життям, мої діти ще не народилися, моє одруження перенеслось на невизначений термін, а Карпатські гори залишаються у перспективі пізнання...
Раптом я помічаю, як натовп потроху розсотується, знову починається злива, а я, наче у голлівудському кіні, стою один посеред прямокутної площі, з якої розлітаються, немов бризки води в рекламі, голуби, моє волосся моментально насичується вересневою зливою, — і тут мало б бути красиве закінчення усьому, мали б піти титри, імена продюсерів та подяки усім, хто брав участь у створенні цього мувія, але мій погляд раптово падає на підстаркуватих чоловіка і жінку. По їхнім доглянутим зубам я розумію, що це іноземці. Окрім мене, на площі нікого немає, тому вони підбігають до мене і звертаються своєю дивною англійською. Де, питають вони, автобус. Тут мав бути автобус.
— Не знаю, — кажу я.
«Мерседес», говорять вони. Бузковий «мерседес». Не знаю, кажу я, мабуть, поїхав. Як, дивуються вони. Господи, починають кричати вони, що нам робити, де тут австрійська амбасада?
Австрійська амбасада знаходиться за їхніми спинами, але я мовчу, і тільки дощ як із відра ллє. Ми боїмося вашої країни, говорять вони до мене своєю поганою англійською, допоможіть нам. Наш автобус поїхав без нас. Ми спостерігали за вашими собаками, вони у вас голодні. Звичайно, кажу я, голодні.
Вони обіцяють заплатити мені гроші, пхають свої євро, благають допомогти їм відшукати австрійську амбасаду, а я просто-напросто безсоромно ловлю момент їхнього неприхованого розпачу і дивлюся своїми великими зеленими очима в їхні маленькі сірі австрійські оченята, де зіниці ляльковим театром продовжували розповідь про мого сина, моїх друзів, мою дружину, зрештою, про мене самого...
Я довго пояснюю, підбираючи слова, змішуючи англійську та німецьку мови, що нічого страшного у тому, що ви загубилися немає, просто постійте тут, зі мною... Але ж яка злива, нервують вони. Нічого, спокійно, кажу я, продовжуючи вивчати своє майбутнє, ви зараз дасте мені номер телефону вашого екскурсовода або адміністрації вашої поїздки, і ми все владнаємо. У вас є номер адміністратора?
Не встиг я це сказати, як до нас підбігає переляканий в смерть дядько зі слов’янською фізіономією, різко відштовхує мене, ми перекидаємось із ним парочкою приємних суто слов’янських слів. Дядько розкриває парасольку, під яку моментально сковзає літня парочка австрійських туристів. Останні ж, у свою чергу, не припиняють пхати мені свої срані євро.
— Не потрібні мені ваші срані євро, — кажу я, — мене менш за все цікавлять ваші гроші, ваші бежеві панамки, і ваші цифрові фотоапарати, і онуки. У мене власне життя і власна демократія, є у мене власна культура і власні традиції, у мене є галімі друзі, які однозначно кращі за ваших, і пиво, яке я п’ю, — воно, насправді, і не таке гидке...
Біля австрійської амбасади я придбав собі ход-дог. До ліхтарного стовпа був прив’язаний низенький чорний кінь арабської породи. Хулі, думаю я, і сідаю на коня, попередньо відв’язавши чорний шкіряний ремінець. Устромляю свої кеди йому в боки, — і він вихором летить бульваром Шевченка в бік Бессарабки... Мені махає рукою проститутка Таня, я щиро всміхаюсь, хмари розходяться, з’являється сонечко, мені добре, — і я щодуху кричу:
— І коні в нас кращі, і мій президент, якому на мене насрати, і міністри, і бомжі, і магазини, де я маю змогу придбати кефір, не гірший за ваш! І навіть Ісус наш кращий! І він урятує мою шкуру і шкури всіх людей цієї планети,
