Цього ви не знайдете в Яндексі - Артем Чех

А ще Толіка завжди тягнуло до дивних людей, він читав дивні книжки, зовсім не такі, які читали ми, він ще у п’ятому класі підсів на дивну, не зрозумілу для нас музику, яку ми поважали й навіть побоювались. Тою музикою був примітивний чорний реп. Примітивний, у першу чергу, через те, що якісної й цікавої музики, а особливо репу, у першій половині дев’яностих просто не було. Ми ж слухали закордонну попсу, дивилися «Хмарочос» зі Сніжаною Єгоровою, виловлювали кайф від випадкових у нашому місті концертів «Скрябіна» і «Ляпіса Трубєцкого». Із класиків слухали «Квін», «Нірвану», «Металіку», наслідували старших хлопців і слухали «Пінк Флойд», «Депеш Модд», «Радіохед»... але реп — ніхто не слухав, бо то було тупо.

Толік був сильним. Так вважалося. Толік був найрозумнішим. Так теж вважалося. Толік був дивним, і у цьому не було нічого дивного. У Толіка була дивна родина, і це теж було звичайно. Однак наш двір мав іншого авторитета, яким Толік ніколи не був, тому що ніколи не вийобувався, а авторитетом має бути той, хто проявляє більш за всіх ініціативи, хто має нові джинси й справжні (малазійські) адідаси або спранді. І, звичайно, той, хто більше за всіх бреше. Толік був авторитетом лише в іграх «козаки-розбійники» або у дратуванні сторожа чи у битті скла в нашій школі. Чому так? Тому що Толік читав книжки на тему «спєцназ», «як вижити в екстремальних умовах», «виживання по методу САС» тощо. І потім, вже у восьмому-десятому класах, коли ми майже всім двором вступили до «Пласту», Толік був там найуспішнішим пластуном, швидше за всіх отримав «учасника», а коли ми отримували «учасника», Толік успішно здавав на «розвідника». До речі, тільки я і Толік протримались у «Пласті» довше за всіх. Тому нас іноді називали скаутами або бойскаутами, що нас страшенно дратувало. І не через те, що якось воно вже образливо звучить, а просто що ви знаєте про скаутів, ви, бля, пінгвіни недороблені. Бойскаут — це було, взагалі, верх усіх образ... Бля, ну шо за «бойскаут», це шо вам, північні американські штати, посиденьки навколо багаття з тупими й нестрашними страшилками про скаженого гризлі? Чи, може, дай харт типу «у носа чи під дихало?»...

Та то таке, бо у десятому класі віяннями моди я захопився чорною музикою і ми з Толіком відокремилися від усіх наших двірських колєг. У нас були спільні інтереси, і ми ходили чіпляти дівчат, коли хлопці з двору протирали свої в’єтнамські джинси на засалених і відполірованих лавках.

На відміну від мене, з Толіком ніколи не траплялося серйозних проблем, він ніколи не влазив у трафунки з кримінально-детективним характером, його амурні історії здебільшого закінчувалися звичайним набриданням один  одному й безслізним розлучанням. У мене ж усе було брутально, криваво, подекуди навіть жертовно. Кілька разів я намагався театрально покінчити собою, привселюдно виривав волосся, дряпався на дахи, вдавав довготривале оціпеніння, безпросвітно прогулював заняття в школі, писав пафосні епатажні вірші, вів щоденник, лаявся матом і читав Олександра Блока. Толік  усе розумів, проте моїх крайнощів не поділяв.

І ось тепер доля нас з’єднала знову...

Я так детально розповів про Толіка не тому, що він має відіграти в цій історії таку вже важливу роль, а тому, що він відіграє цю роль у моєму житті...

Наступного дня він показав мені свої штани для стриптизу, які знімались одним рухом, велику гантель на двадцять кілограмів, аби підтримувати форму, і метелика, який придавав пікантності його зовнішності. Це, в принципі, були майже всі речі, які він із собою привіз.

— Толік, — звернувся я до нього, — може, краще психологом?

— Ні, — сказав Толік, — моє покликання — стриптиз.

Я і не заперечував, тільки, знаючи Толіка, дещо вагався щодо його професійних якостей стриптизера...

На той час мене вже де-не-де друкували, у мене була порівняно непогана робота, порядна дівчина й чесно зароблений гастрит на нервовому ґрунті. Не знаю, чи заздрив мені Толік, мабуть-таки, що ні, але прийшов час, коли треба було продемонструвати свої здібності, і він попрохав мене піти разом із ним до розважального комплексу, що на Лук’янівці. Я чекав його внизу біля входу. Охоронець жадібно розповідав мені про невдячність його професії, я роздивлявся тупі гірлянди і з розумінням плескав охоронця по спині.

Через півгодини вийшов Толік. Розлючений і, ймовірно, розчарований у житті.

— Мене принизили, — плакав Толік.

— То тебе взяли чи ні? — питав я.

— Ні, — плювався він. — Йобана худорба! Мене принизили, сказали, щоб я підріс і підкачався...

Я знав, що цим усе і закінчиться...

Наступного ранку Толік склав свої шмотки, відмовився від квартири, яка мала звільнитися за добу, залишив мені гантель, штани і поїхав назад, додому...

5

Після того як поїхав Толік, у мене було півтора року щасливого спорту, тому що у мене була гантель. Його класна чорна гантель, якою я займався щоранку і щовечора. Сказати, що я наростив собі якісь м’язи — не можу, але сил і здоров’я вона мені додала. З нею я відчував себе непереможним, перестав їжачитися і горбитися, але через півтора року Толік знову приїхав до мене, тому що хтось порадив йому зняти фільм і сказав, що у Києві це набагато дешевше. Я його переконав у тому, що якщо він хоче заробити гроші, нехай це робить без кіно, тому що в нашій  державі люди  продають власні нирки, аби зняти якусь поганеньку короткометражку. Толік образився, запалив синій «вінстон», запхнув у дорожню сумку гантель і поїхав...

А я знову почав горбитися, відчув деяку невпевненість у власних рухах, і навіть хода моя стала дещо нескоординована. Коротше, був я майже як та горбата дівчина, про яку ходять різні легенди. Із уст в уста перекочовують ці легенди, постійно видозмінюючись, здобуваючи собі все нових і нових колізійних обертів та поворотів...

Цю історію, певно, знають всі, але знають її як історію з щасливим кінцем. У даному випадку не бачити вам щастя, тому що історія закінчується вельми трагічно, і я сам хочу, аби вона так закінчилася...

Вона була горбата і нещасна...

Без сумніву, її трохи бентежило те, що вона була калікою. Той страшний горб, який псував їй життя, здавалось, прирік її