Цього ви не знайдете в Яндексі - Артем Чех
— Бабушка, — кажу, — а де моє піаніно?
— Я його викинула, — стоїчно відповіла бабушка.
— Куди? — спокійно запитав я, роздумуючи, що було б непогано його звідти забрати.
— На смітник. Сергій, сусід, допоміг.
— Як допоміг? — не міг нічого збагнути я.
— За метал.
— Який, нафіг, метал?
— Той, що був у піаніно. Там була мідна плита.
Моєму відчаю не було меж. Я лежав на новому жлобському лінолеумі, зробленому під паркет, і уявляв собі страшні картини того, як Сергій, цей нездоровий нарик зі своїми закінченими друзями, ломом, а вони це робили саме ним, розкурочував моє піаніно, я уявляв собі, як воно вмирало, стогнучи й благаючи допомогти. Воно однозначно кликало мене. Воно знало, що я йому допоможу, але я був далеко. Надто далеко від цього місця, де чинилась брутальна розправа над беззахисним моїм братом, приреченим на смерть, гідну хіба що фортепіано «Україна»...
У моїй розжареній голові продовжували проноситися картини людської безжалісності. Як мудак, який приймає лом кольорових металів, професійним поглядом оцінює мідну плиту, як дружина цього Сергія розкручує мідні струни, як приходить до нашої квартири підростаюча тупоголова шпана і дорозкручує те, чого не розкрутив сусід.
— Бабушка! — не витримав я. — Як ти взагалі додумалась до цієї ідіотської ідеї?
— А що? — сказала бабушка трохи винуватим голосом, — ти в Києві, а твоя ця бандура...
— Це не бандура!
— А твоя ця штука мені заважає...
— Як піаніно може заважати?
Говорити ще щось було марно.
Я без ентузіазму погуляв на весіллі. І навіть не бухав. Та і друг через півроку розвівся...
Я прийшов додому й подзвонив мамі, щоб розповісти про те, що сталося...
Я розповів, і мама плакала, зрошуючи своїми сльозами новий етап мого життя. Який етап — мені байдуже.
Тому що то було піаніно, на якому я грав, то було життя, яке жив, то були мрії, які мали здійснитися, то був весняний подих моєї власної історії, розстріляної без якихось можливих у цьому випадку правових норм, без жалю, але з іронічною посмішкою дорослих, які цинічно ігнорували мої дитячі образи, сни, запалення легень після жовтневого дощу, мої дитячі невинні фантазії...
Я прощався з усім, з усім конкретним й абстрактним, з усім, чого не знайдеш у Яндексі, з усім, що оточувало мене та мою психіку, я впевнено крокував назустріч неймовірному, новому світосприйняттю, яке віднесе мене подалі від дитячих травм, хронічного недосипання й від трагізму, що сухим могильним піском укриває той проміжок часу, що супроводжує моє існування.
Я не збирався починати нове життя. Тому що це тупо — кожного ранку прокидатися з думкою, що цей день — початок нового життя. Я знав, що все буде. Байдуже, що доведеться страждати і вмирати, народжуватись і занурюватися з головою в чан із гівном...
Воно прийде саме. Чекати безглуздо...
Епілог
Справа в тому, що все, викладене вище, не має логічного кінця, тобто текст не є логічно сформованим, не має логічної розв’язки, і епілог мав би бути тою самою розв’язкою, яка залишить у читача цілісне враження про загальний текст...
Я вже думав написати про якихось європейських туристів і та демократію, або про карпатські гори, написати про свого ще не народженого сина, про те, як він піде навчатись, про те, як здобуде вищу освіту і влаштується на пристойну роботу, про те, як я, сидячи на пофарбованій у зелене веранді в плетеному з горіха кріслі, попиватиму запашні заварені зілля із глиняної філіжанки, як чекатиму свого сина, який прибігатиме до мене, як Форест Гамп прибігав до своєї мами, як я любитиму його. Не обминала мене думка і про те, як я напишу про деяких зі своїх друзів, які нічого в цьому житті не досягли й залишились гівняними людьми. Взагалі, хочеться написати про те, чого ще не відбулось, але напевне має відбутися, принаймні мені так здається...
Уранці на початку вересня я блукав своїм містом. Лив дощ. Небо, здавалось, ось-ось упаде, і відчувались перші справжні осінні нотки. Затишніше за всіх себе почували домогосподарки. Вони, зав’язавши своїм любим чоловікам краватки, залишались удома, насолоджуючись дощем, від якого під суворо-чорними парасольками ховаються їхні чоловіки...
Саме в цей період, період міжсезоння, до Києва з’їжджаються європейські й американські туристи, переважно старі заморочені пари, колишні будівники демократії. Вони свято вірять, що їхній президент і на цій землі побудує демократію, декретує свій режим, підпорядкує всі церкви і всі університети, парки культури і борделі, будинки піонерів та кінотеатри своїй найдемократичнішій адміністрації, варто лише замочити твого дилера. Насправді ж, демократія починається не тоді, коли вбивають твого дилера, — демократія не починається взагалі. Вона або існує, як Господь, або не існує, як не існує того самого Господа.
Містом сновигає ціла купа туристів. З Німеччини, Англії, США, Канади. Вони вивчають київський асфальт, їм цікаво зануритися в досліди, пізнати всю правду про загадкову Юкрейн, вони фотографують кожну собаку, щоб потім показати своїм онукам, які ж собаки блукають цією загадковою країною. Собаки, натомість, дивляться голодними дикими очима на туристів, очікуючи від них закордонних делікатесів.
Туристи фотографують і мене. Аж тут починається справжня злива. Туристи тікають до своїх автобусів, здоровий і незграбний дядько з пропитою слов’янською фізіономією допомагає старим тілам залізти до комфортабельного «мерседеса», туристи вмощують свій недолікований геморой у м’які велюрові крісла і з подивом дивляться на мене, не розуміючи, як можна у таку зливу не поспішаючи крокувати повз їхні засрані «мерседеси», як можна бути таким молодим, таким незалежним, хворим, як можна жити в цій безглуздій країні, де містом блукають голодні собаки.
Переді мною стояло сім автобусів із туристами. Я сподівався зустріти японців, ну так, для повноти класичної картини, але японці дуже рідко приїжджають в Україну, у японців замало часу, вони прагнуть наситити свої сірі мікросхеми концентрованою Європою, їм не потрібна сира квазієвропейська маса.
У кожному з семи автобусів сиділо біля п’ятдесяти чоловік, укупі це сімсот очей, які дивилися на мене. Я відчував на собі погляди, які звинувачували мене у тому, що я молодий, хворий і незалежний...
В очах цих туристів я бачив усі відомі дива цього світу, все те, що вони передивилися за останні десятиліття свого пенсійного віку, у тих очах я бачив свої очі, які розповідали мені більше, ніж можуть розповісти далекосхідні мудреці, вони розповідали мені про моє майбутнє,
