Гордієві жінки - Жанна Куява
– Мамо, чого ви вирішили, що я нещасний? – глянув на неньку Віктор, сміючись. Так, ніби знущався над рідною людиною, але насправді він таким був: непорушним і міцним.
Ганна тим часом геть не зрозуміла синового запитання і безпричинного задоволення. Глянула на нього пильно, а врешті знайшлася:
– А то ще скажи, що щасливий?! – не діждавши відповіді, так само уважно роздивившись гостей, зокрема близнючок, перепитала: – Щасливий, сину? – В очах жінки зблиснула іскринка чи то надії, чи звичайної жіночої або й материнської цікавості.
– Щасливий, – відказав Віктор, кладучи до рота чергову порцію овочевого салату.
– З ким, синочку? – нахилилася над столом, утупилася йому в очі.
– Ні «з ким», мамо, а просто щасливий.
– О, так не буває, – лупонула виделкою по столу розгнівана мати.
– Буває, мамо, – любляче відказав син. – Різне буває щастя, мамочко… Не тільки те, про що кажете ви, робить людину щасливою, – глянув ніжно на матір.
– Не хочу слухати! – махнула вкотре рукою, відвернула від сина погляд. – Говориш якимись своїми загадками-непонятками…
– Вам, тьотю, тре’ казати тільки те, шо хочете чути, пра’? – моргнув злегка захмелілий Айдер.
Жінка змовчала, вдаючи добрий апетит.
– А тепер-ка, дивися, Ганю, – нарешті втрутився в розмову дядько Льоня. – Твоя молодша сестра Тетяна, нині покійна, Царство їй Небесне, вийшла заміж по любові за Петра Олещука, і що, скажи, мала, як жила в сім’ї?
– То що зробиш, як бідоласі такий паскуда попався, – жінка облишила їсти, обтерлася серветкою.
– І тепер-ка, дивися, Ганю, – продовжив чоловік, – якби вона тебе послухала, то не вродила би собі сина, й не було би зараз-ки в нас козака Айдера! – змахнув правицею, тримаючи нею виделку з нанизаним шматком індичатини.
– Що ти хоч’ цим сказати? – дещо гнівно спитала мужа Ганна.
– Дорослі люди самі вправі рішати й оприділяти, як їм жити, – роз’яснив.
– Дорослі люди хай шо хочуть, те рішають… А я, як бачу свого сина вічно одиноким і нещасним, то мені, знаєш, як серце за нього болить?! – узялася за своє турботлива ненька.
– Хіба по мені скажеш, що я нещасний? – звернувся до всіх Віктор.
– Не скажеш, – відказав синові батько.
– Старий, мовчи, – різко обернулася до чоловіка Ганна. – Хіба ти відаєш, шо то за щастя таке – бути одному? Та ти би сам без мене й дня не прожив би, пропав би! – виголосила.
Хтось із гостей хихикнув.
– Не вірите? Ану, скажи, Льонько, чи ти без мене не пропав би? – її повіки засіпалися, бо що, як чоловік візьме, та й скаже на загал не те, що вона собі придумала, на що очікує і в чому досі була впевнена стовідсотково?!
Допіру навіть дівчатам стало страшно за пані Ганну. Тільки б її чоловік сказав те, на що вона чекає. Інакше… Ой-ой, із її запалом та характером можна невідь-чого очікувати!
– Не знаю, Ганю, чи пропав би, але без тебе свого життя я вже не уявляю, – обняв дружину господар.
Лія з Мією аж зааплодували такій мудрій відповіді, що влаштувала і дружину, і чоловіка.
Тим часом застілля скоро завершилося, бо Чорний пообіцяв дівчатам звозити їх на Світязь, аби побачили озеро, про яке багато говорили ще в Приградді. Тобто Айдер подав таку ідею, тільки-но гості ступили на поріг. Віктор підхопив її і вже не пригублював алкоголю, бо хто-хто, а іменинник на своєму святі таки має почокатися за своє здоров’я, а він уже потерпить до вечора.
Їхати близнючкам страшенно не хотілося, бо день і так провели в дорозі. Та іншої подібної нагоди побачити «український Байкал» може й не випасти.
Тільки…
Коли дівчата зайшли в найбільшу і найприбранішу в домі кімнату, приготовлену дбайливою і завбачливою господинею спеціально для ночівлі нових гостей, аби перевдягнутися в зручніші, як для озера, вбори, то в самісінькому її центрі, посеред двох великих вікон, помітили чималу картину з намальованими квітами маку, від яких погляди відвести було годі.
Лія сіла, чи, радше, впала, на тахту навпроти.
Мія підійшла до малюнка впритул.
– Ліє, – обернулася до сестри й більш не промовила й слова. Обличчя меншої близнючки, як мало коли, було спантеличеним.
– Там не позначено, чия робота? – за кілька секунд спитала пришиблена побаченим старша близнючка.
Менша покрутила головою, мовляв, ні. Але вона точно знала, як і сестра, що ця робота належить одній і тій же людині, котра є автором картин із маками, що висять на стінах і їхньої червоної кімнати в Приградді.
Мія не забарилася. Вибігла надвір, гукнула господиню. А коли та зайшла в кімнату, дівчина зачинила двері й тихо попросила:
– Будь ласка, скажіть, звідки у вас ця картина.
Пані Ганна не зрозуміла попервах, що від неї хочуть. Узявши руки в боки, вийшла на середину кімнати:
– А шо хіба таке? – серйозно й трохи знервовано запитала.
– Нічого, просто ми теж маємо вдома дуже схожу картину, а хто намалював, не знаємо. А дуже хочемо знати, – знайшлася з роз’ясненнями веремія.
– А, – змахнула обома руками господиня, добряче нагнувшись уперед, видно було, що то так напругу із себе скинула-прогнала. – То тре’ сестру питати, то я в неї взяла, – зізналася.
– А де сестра живе?
– Слухайте, та ж побудьте в мене, а то жди вас жди, готовся-готовся, а вони вже хочуть куди-ся їхати! – заквоктала своє літня жінка.
– Та, ні, ми тільки про те кажемо, що хотіли би у вашої сестри запитати, чи знає вона, хто намалював ці картини, і все! – відказала на те молодша близнючка.
Лія тим часом узялася уважно дивитися то на тітку Ганну, то на розчепірені пащеки яскравих і таких знайомих диких маків.
– Та знає, ясно, шо Санька знає, – відповіла на те пані Ганна. – Вона за мене на десять літ старша, то багато всього знає… Даже мені називала, як тую художницю було звати, але я не запам’ятала, нема вже доброї пам’яти, одсихає з віком, як і розум, – зайшлася пискливим сміхом. – Вона вмерла давним-давно, та художниця, а картини зосталися. Шось таке, наче сирота при живих батьках була… з дідом одним жила… даже замуж будь-то би вийшла… дитину вродила… Але розсипалася тая родина, як висохлий пуп’ях[51] од цвитка, розлетілася в пил, як насіннє з того-таки пуп’яха, – потеребила трьома пальцями, ніби дійсно відбирала насіння од квіткового пуп’янка. – Тепер десь у інших краях сіється-плодиться… Шось таке, наче баба там вельми пуста була, не давала сходитися синові з матір’ю теї