Гордієві жінки - Жанна Куява
Так, насправді вона би дуже хотіла почути, що він хоче бути з нею, що з’ясує всі сімейні питання і приїде до Лії, і зостанеться з нею. Але жінці мало слів. Із вчинків вона зчитує значно більше. Навіть якби зараз Віктор їй щось пообіцяв, вона відчувала інакше. Цей чоловік, що сидить поруч із нею, хоче вона того чи ні, мовби справжній вітрисько: сьогодні – тут, а завтра – деінде. І вона або прийме його таким, або відпустить і вже не впіймає ні на день, ні на ніч, ні на кілька годин чи хвилин із секундами.
– Не треба нічого казати й обіцяти, – відповіла.
Він ще міцніше обійняв її.
– Просто я сам іще не знаю, чого хочу, ще не визначився остаточно, – додав.
Лії було добре зараз попри те, що він сказав. Вона ще більше до нього притулилася й відчула себе клубком намоклих і важких ниток, із яких потрібно витиснути всеньку воду й висушити їх на сонці. Зі своєю душею вона має проробити ще велику й нелегку роботу! Але вона до цього готова.
– Просто будь, Вікторе, просто про мене пам’ятай, – попросила. Бо коли чоловік думає про жінку і згадує її, вона це відчуває. І часто їй цього достатньо.
А потім, коли вони так само вдвох дивилися на місячну вузьку стежку, що виразно пролягла водним плесом, скріплюючи таємничу зазелену оазу посередині Світязю зі стишеним нічним берегом, Лія зрозуміла, що це і є та дорога, що веде до «Острова закоханих», але котру мало хто спроможний відшукати. Дівчина невимовно втішилася й зраділа, бо прямісінько перед собою побачила стежку, яку вона нарешті проклала від свого відкритого серця до світу, і якою, була впевнена, прийшло до неї оте справжнє велике кохання.
Так, коли повернеться в Приграддя, вона обов’язково посадить під своїм вікном явора й липу. І буде в неї власний «Острів кохання», про який колись уже її онуки та правнуки розказуватимуть легенди й надихатимуться ними, і доходитимуть важливих висновків, і зважуватимуться на дивовижні вчинки…
5– Ой, людоньки, як же крепко ви на Надьку покійну похожі! – зустріла незнайомих дівчат баба Санька і з порогу їх узяла та й приголомшила.
На яку Надьку?
Чому покійну?
– То ви, певно, Маріїні дочки? – поцілила відразу в правду літня жінка. Їй, може, не було й сімдесяти років, але вигляд мала старечий. Скривлена, з добряче відстовбурченим правим плечем, у довгих темнавих лахміттях, такій же гнітючо-сірій хустці, зав’язаній кілька разів довкіл шиї, з товстим кийком, вона вийшла надвір, чалапаючи резиновими чунями, тільки-но зачула приїзд машини. Хоча говірку старушенція, як подумала про неї Мія Маковій, мала, на диво, зв’язну, без заминок, і вже за перші кілька хвилин знайомства встигла похвалитися доброю пам’яттю й недоброю долею.
– Ви знали нашу матір? – поцікавилися дівчата, бо самі свою матір практично не знали.
– Нє, я її не знала, – відказала стара, сідаючи на лавку, поруч із колодязем. Нині тут доцвітали жовтим ранні хризантеми, тож дівчата й собі залюбки повмощувалися біля жінки, вдихаючи добре відчутні квіткові запахи й аромати. – Сядайте-сядайте, – ще й припросила гостей господиня. – У життю[52] ви сюди не приїздили, – зирнула на дівчат. – Хоч ваші матері тут уродилися, я їх ще малими й голопузими помню, – осміхнулася. – Не тре’ вам рідна земля, не тре’ знати, одкіль тєгнуться ваші корені, – похилитала стомленою головою.
– Ми… то не так… ми, – спробувала заперечити Мія.
– Знаю, – відказала на те стара. – Я всьо про вас знаю, хоч би як ховалися і куди втікали, – зненацька старушенція зайшлася дивним скрипучим сміхом. – Раз приїхали, то все вам розкажу, бо вмру, та й всю правду із собою заберу. Так і не знатимете, чиїх ви…
Лія відчула, як страх окутує її плечі, ніби невидима жінка підійшла ззаду й поклала на плечі кусючого козиного кожуха, котрий не грів, а тільки жалив і колов по-осиному.
Мія і собі занервувала, через що взялася гарячково підкопувати сиру землю гостряками своїх незвичних квадратових штиблет.
– Я все про вашу родину знаю, – обтерла обвітрене обличчя кінчиком шерстяної хустки баба Санька. – Ну, може, не геть усе-усе, але багацько-багацько. Тілько не всім то розказувала, бо кому інтересно слухати про когось, кроме як про себе? – закахикала глибоким осміхом знов. – Як рідним до рідних нема діла, то шо за чужих чужаниць казати?
Дівчата почувалися ніби на лаві підсудних, так прикро і соромно їм стало за свою багатолітню нецікавість до родини та свого походження.
– Ваш дід Гордій народився од вельми красивої, але шкодливої жінки Катерини, котра породичалася завдяки чоловіку Василю з вельми талановитою в нашій окрузі фамілією Маковій, – почала свою розповідь старушенція. – Були в сему[53] роді й близнюки, як ото ви. І всі вони вельми розумашними повдавалися! Чи то зугарно вигравали на всяких музичних інструментах, чи то задушевно й голосисто співали – хто по весіллях, а хто й по великих сценах; були такії, шо картини малювали, художниками поставали, або й у школах вчителювали, похвальби од людей і начальства заслуговували, школи новії зводили, або й обувку ремонтували й одежу всяку-різну свеми руками шили… Коротше кажучи, вельми славною була тая родина, шо то на фамілію Маковій. Але де допіру її корені, я не відаю. Розумниї люди в сільськім полі не хотять гребтися, вони по великих городах[54] приживаються, там свеми стають…
Катерина, красовиця з виду, але паскуда в душі, захтіла втрапити в сей рід за всяку ціну, нічим не гребуючи, – далі вела розповідачка. – Ну, й підсипала щось, казали, Василеві у випивку десь на чийомусь весіллі. Й так за него заміж і вийшла. З Гордієм у животі.
Більше дітей у Василя з Катериною не було. Бо шлюб сей протримався мало, пару літ. Василь покинув нелюбу жінку, подався ген у світи, десь туди, де степ і вольні люди оселялися, десь на схід, – замахала зсохлою рукою, – там і осів, додому більше так і не приїхав… Одцуравсь. Як перегодя й син Гордій.
Катерина того стерпіти не могла, поволеньки стала наче дуріти, – баба Санька покрутила вказівником біля скроні. – Чи направду розум утрачала, чи прикидалася, неясно попервах було. Краса до неї ще більше начала прибувати, врода яскравішала й рожевіла… Очі вона мала великі й зелені, кучері – густії, довгії,