Мазепа - Богдан Сильвестрович Лепкий
«У храбрості», - притакують кругом.
«Так тоді засядемо в комишах і привітаємо непрошених гостей».
«Привітаємо»...
Мручко заздалегідь добре місце придумав. Зайняв його і уставив та всадовив своїх людей. Тих шведів, що москві здаватися не хотіли, поміж себе взяли. Небагато було їх, але смільчаки не гірші від запорожців.
Дожидають.
20.
Волконський надтягає звільна. Наперед післав стежі, бо засідки боїться. Розглядаються: побачили шведів, - стають. Офіцер щось до шведів гукає. Рукою знак дає. Мабуть, кличе, щоб до нього парламентарів післали. Шведи хвилюються. Рішитися не можуть. Лицарський дух все таки в їх серцях відозвався. Важко складати зброю... Здаються, чи ні? Мручка, аж нема, такий цікавий. Може, ще, може?
Так ні. Два шведи з якоюсь ганчіркою на списі до московської стежі прямують. Шкода людей!
«Тепер на нас, панове, пора, - повертається Мручко до своїх. - Але, може, й ви хочете шматок драних шараварів на спис?»
«Чорта там!» - відповідають йому і оглядають курки.
Виявляється, що в декого і пороху і куль вдовіль. У турків купив, бо анатемський народ і муніцію на торговицю вивіз. Знав, що козаки не менші охотники до пороху і куль, як до ковбаси і чарки. Хто гроші мав, обзапасся, а тепер по-товариськи ділиться з тим, у кого порошниця пуста.
«А може, й вам?» - питаються Мручка.
«Спасибі. Маю. Я, хоч сам не з'їм, так кріс свій накормлю. Він у мене ще голодний не був... Бережись!»
Московська стежа берегом посувалася горі ріки. «Як біля Переволочної», - погадав собі Мручко.
«Як біля Переволочної», - повернувся до його якийсь козак, буцім його гадку
вгадав.
«Еге ж»... - притакнув Мручко, лихий, що ніякий новий фортель не приходив йому на гадку. А тут люди чекають, що придумає Мручко.
Думає, а тут чайка над головою кричить: «Ки-ги! Ки-ги!» «Проклята птиця! Ворогові знати про нас дає. Донощиця».
І дійсно, - стежа повертає туди, де птиця над комишами літає і кричить. Вона буцім вказує на людей. Так робила колись, як татари ходили, і так робить тепер. Буцімто наша, а проти нас іде. Дурна.
Такими думками скорочують собі козаки довгі хвилини дожидання, гіршого від найзавзятішого бою. Стежа, як звичайно, посувається поволеньки. Офіцер розглядається кругом. Перешукує берег ріки, чи де якої засідки нема. Турків з корчів витягають.
«Добре вам так, Іродові діти! По два золоті з душі взяли, тепер вам їх москаль з лишком відбере. Ще й потилицю почухає гарненько. Він до того мистець».
Москалі дійсно не дуже-то панькаються з турком. Бити не б'ють, а все ж таки обштовхують гарненько і обдирають до сорочки. «Щасливі, мовляв, будьте, що не беремо вас у полон, бо ви не на своєму грунті».
Турки, вихопившися з московських рук, тікають зайцями в траву. Вони дійсно щасливі, що душу спасли.
Козаки все те бачать і чекають, коли стежа до них підійде. І чи підійде? Може, повернуть коней назад, бо й так забрели далеко... Не повертають. Ідуть. Обережно, поволеньки, очима кидають кругом.
Мручка руки сверблять.
«Приціляйся!» - кричить.
«В голову мір. Коней щади. Худобина невинна».
Козакам того й казати не треба, шведам також.
Кламцнули курки, блиск, гук, - і стежі нема. Лиш стривожені птиці над очеретами літають, лиш наполохані коні зриваються, кидають собою, скачуть, біжать, одні без їздців, другі їздців за собою волочать, тих, що ніг зі стремен вихопити не вспіли.
Козаки вискакують з корчів. Кілька гарних коней зловили, до трупів припадають.
«Тільки кулі й порох бери!» - гукає на них Мручко. «Більше нічого нам не треба».
І дійсно, козакам більше нічого не треба, бо й так їх переправа через Бог чекає, якщо у дальшій боротьбі не поляжуть. А що та дальша боротьба неминуча, це для всякого ясне, як божий день.
Хоч би Волконський серед гамору, який тепер кругом лунає, і не запримітив того, що тут сталося, то все-таки згодом побачить, що одна стежа не вернулась і пішле сильніший відділ у розшуки за нею.
Так воно і сталося.
Сонце звернуло з полудня, як горі понад Бог став посуватися московський більший відділ. Цілий батальйон.
Козаки за той час підкріпилися гарненько, бо було чим. Турки всячини довезли. На голод годі нарікати. І на спрагу також. Ракії й вина було більше, ніж треба. А тютюн...
«От гарний тютюн мають нехристи погані!» - хвалили собі козаки і мурликали під носом: «А тютюн та люлька козаку в дорозі пригодиться».
Поївши, попивши та закуривши люльку, стали думати над суєтою мирською. Котрийсь і почав: «От і їхали собі москалики на конях, коники басували, їздці гордо розглядалися по світі, буцім він цілий тільки до них належить, а тепер, бач, лежать як гнилі колоди. Один кивок і нема чоловіка. А світ, як стояв, так і стоїть, тільки він уже не твій, а тих, що остались живими. Глупо як».
«Так Бог дав, видно, що так і треба», - відповідає йому сусід.
«Новину ти мені повів. Бог дав. А ти не чув, як Бог світ творив, а чорт псував?»
«Не доводилося, чути».
«Так я тобі скажу. Посадив Бог зерно пшениці, а чорт ратицею у землю затоптав. Гадав, зігниє зерно. А на весну, дивиться, пшениця гарно зійшла і сто зерен з одного дала».
«Так що?»
«Значиться, не на чортячому, а на Божому стало. Сотворив Бог коня, а чорт йому вуха натягнув і обскубав хвіст та ще голос попсував і вийшов осел».
«їй Богу, не знаю, до чого ти ведеш».
«А до того, бач, що Бог і українців создав і землю визначив їм гарну, плодючу, ростіть і розроджуйтесь щасливо!»
«І що?»
«Що? Аж ось і чорт прийшов, бороду чоловікові божому почепив, голову в плечі всадив, очі наскіс, скули наверх, злости в серце впустив і - вийшов москаль. І з тої пори між нами і ними ненависть і війна. А чого? їй Богу, не знаю. Сиділи б собі вони на своїй, а ми на своїй землі, було б добре. Як Бог приказав. Захищалися б вони від Азії, а ми від турків, чи від кого там і не гнівили б Бога та не радували б чортів. Ні, лізе москва до нас, що годі обігнатись, як ось і тепер. Але гадаю, що і з нами так, як з тою пшеницею буде».
«Що чорт ратицею в землю втоптав?»
«Еге ж. І нас так втоптують чорти
