Мазепа - Богдан Сильвестрович Лепкий

Турки заспокоюються і помагають шведам і козакам розташовуватися на човнах.

Так віднято всі човни, які були.

Король дає знак, гребці веслами вдаряють. Човни відчалюють від лівого берега

Бога.

Кількасот людей зі смутком дивиться за ними. Мручко також.

Його просили і свої і шведи, щоб сідав.

Не хотів. «Сідайте ви. Я маю час. Не бійтесь, не пропаду. Дожену вас.»

Знімає шапку і здоровить гетьмана і старшин.

«Щасливої дороги! Хай Бог веде!»

«Дай Боже побачитися вскорі.»

«А човни завертайте по нас!» - гукають ті, що остались.

«Авжеж. Авжеж. За годину-дві назад будуть.»

«Еге ж, будуть», - сумно кивають головами запорожці. «Бог чималий. Не скоро перепливете. Бач, як хвиля човни на бік заносить. Нелегко таку ріку перейти навпоперек».

« Нелегко. Як же ви, товариші, гадаєте? Чекатимем, чи як?» - питає котрийсь.

«Якого чорта чекать! Невже ж ми не бачили ріки? Дніпро не такий і перепливали».

Скочив один, за ним пішли й інші. Навантажували вбрання і зброю коням на сідло, чіпалися хвостів і плили. Шведи з острахом дивилися на таку переправу. «Потоне, чи перепливе?»

«Перепливе».

«Ні».

«Таляра кладу, що перепливе».

«Згода. Ось і мій таляр, що ні».

Козаки перепливали. Шведи зі смутком дивилися, як кінські і людські сильвети майоріли на далекім, другім березі Богу.

Мручко задиханий прибіг.

«Панове! - гукав. - Не цілої півмилі відціля такий брід, що аж любо. Хто коня не має і пливе недобре, махай туди».

Потягнули за ним.

Там дійсно такий брід був, що аж любо. Тільки при березі глибінь, в яку не всякий мав відвагу пірнути. Особливо шведи - ні. Деякий вже й розібрався, та побачивши, як козаки скакали і щезали в воді, щоб ще лиш далі виплисти на мілину, одягався назад.

«Краще на човни підождать. За годину-дві будуть назад».

Але які ж бо довгі ті години. Кожна хвилина - віки. Птахом полетіли б на другий бік, так крил нема. Треба ждать.

Ждало їх кількасот. Здебільшого шведів. Козаки, хіба старші та покалічені, не йшли у воду, бо годі. Мручко також.

Він чув, що тут йому місце.

Все поглядав на схід. Визирав москалів. Долоню до чола приклав. Виднокруг перед хвилиною ще такий ясний і чистий, що можна було бачити, як небо стикалося з землею, затьмарився нараз.

Ніби хмара насунулася на його. Зразу легка, голуба, вітряна, щодалі, то тяжча і темніша. Наближається, ширшає, росте.

В хмарі ніби вогники легкі то займаються, то гаснуть... Зброя мигтить... Вони.

Вони.

«Панове, товариство! - гукає Мручко. - Москаль. Хто може, скачи в ріку, а хто ні, до зброї. Фузію готуй!»

Дехто надумується хвилину. Порошниці пусті. Хоть би тобі куля одна. Про опір ворогові й не гадай.

Христяться і скачуть у воду.

«З Богом через Бог!» - гукає до них Мручко.

«А ви?» - питаються його.

«Я маю час. Як роботу скінчу, доскочу, а ні, - не поминайте лихом».

За козаками й деякі шведи скачуть, щоб не попасти в московські руки і ще раз не верстати того самого шляку, який з такою натугою пройшли. Не всі з них плавають добре; тих, що тонуть, козаки з води витягають і виводять на брід. Тут вони вже безпечні.

Мручко наслухує: «Кіннота йде... Значиться, Волконський»... і придумує, що йому робити. Коли б менше людей, - найкраще в комиші. Туди кінь не піде. Але зі шведами годі. Раз, що не розуміють людської мови, а друге, що свій розум мають і дуже слухаються своїх старшин. Ось збігаються докупи на нараду. Лиш деякі з козаками остались. Мручкові нема часу довідуватися, що вони там такого радять. А що ж би? - вирішують питання: здаватися, чи битись? Нервуються. Ах, як їх очі бігають по ріці. Хотіли б, щоб човни вже назад вертались. А човни ще й до берега не добили. Що лиш перший щасливо допливає, той, де гетьман і король. Причалив... Виносять їх... Значиться, - безпечні. І Мручко перехристився тричі.

Незабаром і другий допливе, і третій, - усі.

Не спішися, князю Волконський, не підпалюй даром коня, гетьмана й короля не дістанеш до рук. Вони вже на турецькому боці.

Закоротка рука, закоротка...

Мручкові на душі легше стало.

Тепер ще одна жура - шведи.

Гарні вояки і непогані товариші. Зжився з ними. Жаль, що їх Волконський, як стадо баранів, перед собою пожене. І не всякий зайде. В декого ноги - одна рана. Інший охляв. Як удруге таку далеку дорогу пройде?

Мручкові мороз по спині пішов, як собі про це подумав. Жаль людей. їх тут сотень кілька. Можна б з москалями ще яку там годину пограться. На неволю ще час... Іде і толкує їм, як може.

Перечать, уставляються і відходять туди, де табор над рікою стояв. А там турки драбанта скачуть. Бояться, щоб і їх москаль у полон не забрав.

Мручко сміється в душі: «Собаки! Не краще було нам учора човни дати? Були б ми переправилися спокійно і як Бог приказав. А нині через вас 500 людей у неволю піде. Добре вам так, наїжтеся страху».

«Панове товариство! - звертається до своїх. - А що нам тепер робить?»

«Що, сотнику, прикажеш, то й робитимем».

Мручко тютюном люльку набиває. Спокійно. Тривоги на його виду ані крихти. «Як я собі своїм дурним розумом гадаю, то не від речі було би ще яку там годину-дві загаяти москву».

«Не від речі, еге ж», - притакують йому.

«Хай наші в землю турецьку далеченько ввійдуть, бо чорт його зна, чи Волконський не пуститься за ними через ріку».

«Того він ніяк зробити не сміє, - перечить деякий. - З турком діло».

«Правда, що з турком діло. Але хто з нас ручити може, чи цар після перемоги під Полтавою на турка не піде?»

Козаки й собі набивають люльки. Преспокійно, буцімто ворог десь за десятою горою. Мручко переконав їх.

«І таке бути може!»

«Чого то в світі не бува!» - притакують.

«Не від речі загаяти москву. І так руки сверблять».

«Ото ж то й є, що руки сверблять, - усміхається Мручко. - Хотілося б віддячити москві за Батурин, за Полтаву і за Переволочну».

«Ой хотілося б! - зітхають. - Та куди нам, куди? їх сила, а нас мала жменька».

«Чим хата багата, тим і рада, -