Нитки долі: Жереб кинуто - Таша Клим

Незнайомець видав тихий смішок, приглушуючи його кулаком. Він трохи схилився до мене і спитав:

— Виходить, ми зустрілися першого дня?

— Виходить, так.

Ми всміхнулися один одному, і я виразно відчула, наскільки приємно було, ось так просто сидіти й розмовляти з ним, не думаючи про те, чи прокинулися подруги, чи підуть вони мене шукати.

— Ти нікому не сказала про мене, тому й розізлилася, — уклав він, продовжуючи вдивлятися в обличчя.

Може, хлопець чекав, коли я зніяковію? Бо мої щоки відразу виконали замовлення.

— Знаю, це безглуздо з мого боку, вибач. Насправді я більше розізлилася на себе, — тихо заговорила я, насилу тримаючи погляд на незнайомцю. — Розумієш, спочатку я не була впевнена, чи побачимось ми ще, а потім якось стало ніяково, що нічого їм не сказала. А твої друзі все знають?

— Той, хто знає, нічого не розповість, не хвилюйся. І не потрібно вибачатися чи виправдовуватися, усе добре. — Хлопець простягнув до мене свою пляшку, щоб цокнутися, і сказав: — За знайомство без знайомства?

— За знайомство без знайомства, — сміючись, відповіла я, причому голосніше, ніж планувала.

Інші, почувши кумедний тост, повторили за нами. Як не дивно, але ці хлопці дійсно прикрасили наш вечір. Юний Марлон Брандо постійно травив жарти, які розуміла тільки Джессіка, чим сильно здивувала решту хлопців. Блондин обговорював із Моллі якусь книгу, а по задоволеному обличчю подруги ставало зрозуміло, що все це явно захоплює її. Русявий хлопець розмовляв із Вікі про музику, і, схоже, вони сподобалися один одному. Збоку було помітно, як він бентежиться і це виглядало дуже мило.

Оглянувши подруг та їхніх співрозмовників, я знову відволіклася на свого незнайомця.

— Отже, ти поет, — сказала я, подивившись на нього.

У його очах відбивалося багаття, яке в поєднанні з усмішкою робило їх ще гарнішими.

— Можна сказати, і так, — засяяв він, отримавши мою увагу. — Я пишу слова на музику.

Хлопець уже говорив про це, але тоді я подумала, що це просто жарт. Тепер-то я розуміла, що сказане було правдою.

— Мабуть, це дуже цікаво.

Незнайомець з усмішкою хмикнув і опустив погляд.

— Коли є натхнення, так. — Поглянувши на мене, він повів бровою і спитав: — А що ж любить муза?

— Танці, — не замислюючись, відповіла я.

— Тобто дискотеки та вечірки?

Зазвичай усі розуміли мою відповідь саме так. Але щоразу це викликало однаковий сміх.

— Ні, хореографію, — посміюючись, я замотала головою, — якщо так буде зрозуміліше.

Погляд хлопця опустився на мої ноги, повільно ковзаючи вниз, а потім назад.

— Тепер зрозуміло, звідки в тебе такі гарні ноги, — майже прошепотів незнайомець.

І що? Звісно, я миттєво збентежилася, та так, що аж подих перехопило. Ну чому, чому це постійно відбувалося зі мною?

Але хлопець не зупинився на цьому. Він підсунувся ближче і м'яко додав:

— Я радий, що ми вирішили прийти до вас у гості. Жаль тільки, що так і не познайомилися.

Поки я намагалася придумати, що ж сказати, при цьому продовжуючи червоніти, Моллі позіхнула, чим мимоволі врятувала мене. Мабуть, блондину, що сидів поруч із нею, стало ніяково і, встаючи, він досить голосно оголосив:

— Хлопці, гадаю, нам час іти, а то ми своїм пустомолотством уже зовсім утомили дівчат.

І звідки він брав такі слова? На вигляд молодий хлопець, а говорив як із минулого десятиліття, якщо не століття.

Гості всі, як один, піднялися і почали збиратися.

— Ти ж не подумав, що мені стало нудно? — підводячись, спитала Моллі в блондина.

— Ні, я лише думаю, що вже досить пізно й ти, напевно, втомилася, — рівним тоном відповів він.

Дуже, дуже дивний хлопець! Поки блондин говорив, жодна емоція не мелькнула на його обличчі. Наче видав підготовлену фразу, думаючи про щось інше.

— Сусідки, дякую за вечір, було круто, — сказав брюнет і з посмішкою підморгнув Джессіці.

Та у відповідь відпустила смішок і закотила очі.

— Так, дякую, — підтримав русявий хлопець, несміливо глянувши на Вікі.

Подруги стояли вдоволені, на їхніх обличчях сяяли усмішки, а очі блищали. Скоріш за все, від алкоголю, а там хто його зна.

— Ну що ж, і вам дякуємо, сусіди, за приємну компанію та пиво, — по-господарськи відповіла Моллі.

Я відчула легкий дотик до ліктя й повернулася до незнайомця, який стояв поруч.

— До зустрічі, музо, — прошепотів він з усмішкою.

Як тільки ми попрощалися, дівчата почали прибирати. Я ж знову відчула на собі невидимі руки, які утримували мене на місці, змушуючи дивитися вслід хлопцям. Дивне передчуття теж повернулося, відчуваючись приємним поколюванням у кінчиках пальців.

Мій погляд пробігся по чотирьох фігурах, що віддалялися, і зупинився на знайомому незнайомцю. Немов відчувши це, він раптом обернувся, вказав рукою спочатку на мене, а потім на себе. Далі хлопець показав два пальці та чарівно всміхнувся. Я гадки не мала, що він хотів цим сказати, але у відповідь кивнув і швидко відвернулася, щоб дівчата нічого не помітили.