Спартак - Рафаелло Джованьолі

його плутане красномовство вичерпалося. Хоч як він шукав слів, щоб закінчити свою промову, чухаючи спочатку вухо, потім ніс, — так нічого і не знайшов. І, всупереч правилам граматики, словом «але» бідний префект закінчив свою промову.

Трибун Сервіліан усміхнувся. Він добре знав префектову вдачу і розумів його скрутне становище. Щоб виручити префекта і здійснити все те, що сам намітив, трибун сказав:

— Я вважаю, що можна прийняти тільки один план, щоб знищити змову цієї наволочі: стерегти і захищати зали, де складено зброю, замкнути ворота школи і охороняти їх, щоб перешкодити втечі гладіаторів, загородити всі вулиці й виходи з міста. Про все це я вже потурбувався.

— І ти чудово зробив, доблесний Сервіліане, — сказав з поважним виглядом префект, дуже задоволений з того, що трибун своєю передбачливістю звільнив його від клопоту самому давати розпорядження, а потім ще й відповідати за них.

— Тепер, — додав Сервіліан, — у мене залишилося близько ста п'ятдесяти легіонерів. Разом з хоробрими ополченцями міста я міг би рішуче виступити проти бунтівників, розігнати їх і примусити повернутися в їхні клітки.

— Дуже добре, чудово задумано! Це саме те, що я хотів запропонувати! — підхопив Меттій Лібеон. Префектові здавалось неймовірним щастям, що трибун візьметься сам керувати цією справою.

— Щодо тебе, мудрий Лібеоне, то ти безсумнівно зажадаєш узяти безпосередню участь у діях.

— О… коли тут командуєш ти, хоробрий і випробуваний у битвах, і хочеш, щоб я претендував… о, ні… ніколи не буде того, щоб я…

— Тому, що ти цього бажаєш, — перебив префекта трибун, — ти можеш залишитися з сотнею капуанських солдатів біля воріт школи Геркулеса, на відстані двох пострілів з лука звідси, щоб оберігати вихід разом з загоном легіонерів, який там уже вартує…

— Але… ти розумієш, що… зрештою, я людина тоги… проте… якщо ти думаєш, що…

— А, я тебе зрозумів: ти хотів би взяти участь у сутичці з цією наволоччю, що, можливо, стане неминучою… та все ж охорона тих воріт — справа дуже важлива, і тому я прошу тебе взяти на себе це завдання.

І стиха, майже на вухо, швидко-швидко сказав Лібеонові:

— Там тобі не загрожує небезпека.

А голосно мовив:

— Проте, якщо ти хочеш розпорядитись інакше…

— Ні, ні… ти думаєш? — сказав, трохи посміливішавши, Меттій Лібеон. — Іди і порозганяй бунтівників, іди, сміливий юначе, а я з сотнею воїнів піду на вказане мені місце, і якщо ті спробують звідти вийти… якщо вони спробують мене атакувати… ви побачите… кепсько їм буде… хоча… зрештою я людина тоги… але ще пам'ятаю мої юнацькі воєнні подвиги… і горе цим нещасним… якщо…

Так, бурмочучи собі під ніс, він потиснув руку Сервіліана і в супроводі центуріона рушив з капуанськими солдатами на довірений йому пост. У глибині душі він горював над своїм становищем, в яке потрапив через божевілля десяти тисяч бунтівників, і шкодував за спокоєм минулих безжурних днів.

Тим часом гладіатори, вагаючись між надією і відчаєм, усе ще лишались у дворах і чекали наказів своїх начальників. А ті, озброєні смолоскипами, готувалися за всяку ціну оволодіти складом зброї у школі Геркулеса. Вхід до цього залу охороняли п'ятдесят легіонерів і раби, що вирішили ціною життя захищати двері від бунтівників.

Саме тоді, коли Спартак, Еномай та їхні товариші приготувалися вдертися до коридора, що вів до складу зброї, нічну тишу розітнув звук сурми і сумно пролинув над дворами, де стояли зімкнуті шеренги гладіаторів.

— Тихше! — вигукнув Спартак і помахом смолоскипа спинив своїх товаришів.

Слідом за звуком сурм залунав голос міського оповісника, який від імені римського Сенату вимагав, щоб бунтівники повернулися до своїх камер, і попереджав, що в разі непокори після другого сигналу вони будуть розігнані збройною силою республіки.

Страшне хвилювання, оглушливе й довге ревіння тисяч голосів відповіло на крик глашатая. 1 немов відгомін сусідніх гір, слова цього оповісника зловісно повторювали інші оповісники біля входів до всіх дворів, де стояли гладіатори.

Спартак спинився, на мить задумавшись. Обличчя його було страшне, очі дивилися в землю, він ніби радився сам з собою. Нарешті повернувся до товаришів і досить голосно, щоб його почули, промовив:

— Якщо атака на зал із зброєю вдасться, то здобутих мечів нам вистачить, щоб захопити інші склади зброї, і ми переможемо. Якщо ж напад не вдасться, то нам залишиться тільки один вихід, щоб наша справа не загинула остаточно. Старші центуріони з обох легіонів повинні будуть звідси повернутися до своїх товаришів. Коли за чверть години не залунає наш гімн свободи, то нехай запропонують усім розійтись і повернутися до камер. Це означатиме, що ми не змогли захопити зброю. В цьому разі ми зламаємо і підпалимо хвіртку, що знаходиться на відстані півпостріла з лука від школи Геркулеса. Зібравшись у таверні Ганімеда, озброїмося чим зможемо і через усі перешкоди, скільки б нас не було — сто, шістдесят, тридцять — словом, усі, хто лишиться живий, станемо табором на Везувії і там піднімемо прапор повстання. Туди, найкоротшими стежками, озброєні чи без зброї, хай збираються всі наші брати. Звідти почнеться війна пригноблених проти гнобителів.

І після короткої паузи, бачачи, що два старших центуріони не наважуються залишити місце, де небезпека була найбільшою, він сказав:

— Армодію, Клувіане! Іменем верховного штабу наказую вам іти!

Обидва юнаки нахилили голови і неохоче розійшлися.

Тоді Спартак, повернувшись до своїх товаришів, сказав:

— А тепер… уперед!

Разом з Еномаєм він перший увійшов до коридора, де був зал із зброєю, і блискавично кинувся на легіонерів; начальник легіонерів, однорукий і одноокий ветеран, зустрів напад криком:

— Уперед!.. Ану, вперед! Підлі гладіатори!.. Впер…

Та він не зміг закінчити, бо Спартак, простягши руку з палаючим смолоскипом, ударив його в обличчя.

Старий легіонер страшно закричав і відступив. Солдати марно намагалися дістати мечами Еномая і Спартака, які, одчайдушно діючи цією небаченою зброєю, напирали на них і відтісняли од дверей складу.

В цей час легіонери під керівництвом Тіта Сервіліана і капуанські ополченці, розділені на два загони, під командуванням центуріонів, рушили одночасно на три двори і почали кидати дротики у беззбройних гладіаторів.

То була жахлива картина. Гладіатори з диким виттям і прокляттям, гнані густим дощем списів, відступали до виходів з дворів і в один голос кричали:

— Зброї!.. Зброї!.. Зброї!..

А дощ дротиків сипався на них. Скоро відступ