Спартак - Рафаелло Джованьолі
І все ж їм пощастило купити двох коней в одного колона. Ціною надлюдських зусиль, інколи їдучи навпростець, особливо на поворотах Аппієвого шляху, вони спромоглися потрапити на дорогу, що вела з Ателли в Капую. Вони гадали, що вже на цілу годину випередили гінців Сенату, а це означало б перемогу і повний успіх справи. Та ось на відстані семи миль од Капуї зовсім знесилений кінь Спартака раптом упав, тягнучи за собою і вершника; при цьому Спартак, намагаючись утримати бідолашну тварину, вивихнув руку.
Фізичний біль, який відчув Спартак, викликав лише легку гримасу на його зблідлому обличчі; але то було ніщо, порівнюючи з душевною мукою. Непередбачене нещастя кинуло його у відчай. Він сподівався дістатися до школи Лентула Батіата на півгодини раніше від своїх ворогів, а тепер мав прибути після них і побачити руїни тієї будови, яку так уперто і любовно споруджували протягом п'яти років.
Схопившись на ноги, Спартак зітхнув так, наче рикнув смертельно поранений лев, і розпачливо вигукнув:
— О, присягаюсь Еребом!.. Усе загинуло!..
Еномай дбайливо обмацав товариша і, переконавшись, що нічого небезпечного з ним не скоїлося, сказав:
— Що ти кажеш? Чому все загинуло, коли наші руки не в кайданах та ще й озброєні мечами?
Спартак трохи помовчав, потім, подивившись на коня Еномая, сказав:
— Сім миль… Нам лишилося проїхати тільки сім миль, і ми — хай будуть прокляті ворожі для нас боги! — повинні відмовитись од надії прибути вчасно!.. Ах, коли б твій кінь зміг провезти нас іще хоч три або чотири милі, то решту ми швидко пройшли б пішки. Адже ми випередили наших ворогів на цілу годину, та, крім того, їм потрібно щонайменше годину після приїзду гінців, щоб поламати наші плани.
— Думка твоя слушна, — відповів германець і поглянув па свого коня. — Але чи зможе ця бідолашна тварина везти нас обох, та ще й риссю, хоча б зо дві милі?
Глянувши на коня, гладіатори переконалися, що це неможливо. Кінь задихався, від нього йшла пара, боки гарячково здіймались. Було очевидно, що й цей кінь закінчив би тим, чим і перший. Тому після короткої наради вони вирішили покинути коней і пішки поспішати до Капуї.
З яким завзяттям, з якою гарячковою тривогою і впертістю ці два змучених, знесилених, уже кілька днів голодних чоловіки вирушили в дорогу до Капуї! Вони йшли мовчки, похмурі і бліді, збурені, вкриті потом, і так швидко, що менш ніж за півтори години були біля міської брами.
Тут вони зупинилися, щоб перевести дух і трохи заспокоїтись, аби не викликати підозри у сторожі. Спартак найбільше боявся того, що вона вже могла дістати наказ стежити за всіма, хто входить до міста, і арештовувати підозрілих людей.
Знову рушили вперед. В обох гарячково билися серця, з лоба котився холодний піт, викликаний невимовною тривогою.
Коли дійшли до брами, серце Спартака, безтрепетне перед лицем найстрашніших небезпек, перед самою смертю, билося з такою силою, що він боявся, коли б воно не розірвалося.
Двоє вартових спали, простягтись на дерев'яних лавах, троє були захоплені грою в кості, а двоє інших балакали, висміюючи перехожих, що входили до міста і виходили з нього.
Якійсь бідній старій селянці, що несла в невеличких кошиках кілька кавалків м'якого сиру, один з легіонерів глузливо гукнув:
— Рано ти йдеш на ринок, стара чаклунко!
— Хай оберігають вас боги! — смиренно відповіла старенька, продовжуючи свою путь.
— Поглянь лишень на неї і скажи, — вигукнув насмішкувато другий легіонер, — чи не схожа вона на Атропос, найстаршу і найбридкішу з трьох Парок?..
— А її обличчя чи не нагадує тобі папірус, що зжолобився від вогню?
— Я й за двадцять сестерцій не взяв би в рот її свіжого сиру!
Цієї миті Спартак і Еномай з трепетом у серці, обидва зблідлі, стараючись здаватися меншими на зріст, проходили браму. Один з вартових сказав:
— А ось і почесний конвой Парки!..
— Присягаюсь Юпітером Державцем, ці двоє брудних і жалюгідних волоцюг-гладіаторів ніби справді виринули з Стіксу!
Спартак і Еномай уже минули першу арку брами, де на особливих ланцюгах висіли спускні грати, пройшли прохід, від якого підіймалися сходи на вал і до сторожових приміщень. Вони вже входили під другу арку, що, власне, і була воротами до міста, як раптом назустріч їм з міста з'явився центуріон у супроводі тридцяти воїнів у повному озброєнні — в шоломах, панцирах, з щитами, списами, мечами і дротиками. Центуріон тримав у руці жезл — ознаку свого звання. Увійшовши під арку воріт, він вигукнув слова команди:
— До зброї!
Вартові легіонери розгублено й поспішно скочили і з швидкістю, якої від них, здавалося, не можна було чекати, вишикувалися в бойову шеренгу!
Спартак і Еномай, зупинившись за знаком центуріона, ступили кілька кроків назад, обмінявшись бистрим поглядом, їхні серця заніміли в розпачі. Рудіарій устиг стримати руку германця, який уже схопився за меч.
— Хіба ж так вартують, негідники? — суворо спитав центуріон у принишклих воїнів. — Отак ви сторожуєте, ледарі?
До стор. 175
Він ударив жезлом легіонера, який не встиг вчасно стати до строю, бо щойно спав.
— А ти, Лівію, — звернувся він до старшого, що стояв на лівому фланзі ряду, — ти дуже погано виконуєш свої обов'язки і не пильнуєш дисципліни. Я позбавляю тебе звання старшого цієї варти, тепер будеш виконувати накази Луція Медінія — командира цього загону. Я привів його, щоб збільшити охорону цих воріт. Гладіатори загрожують повстанням, — додав центуріон. — Як кажуть гінці Сенату, воно може стати дуже небезпечним. Тому опустіть грати, замкніть ворота і будьте на сторожі, як на війні, та розставте вартових.
Поки новий начальник варти шикував у дві шеренги своїх двадцять чотирьох воїнів, центуріон повернувся до Спартака й Еномая і різко запитав їх:
— Ви — гладіатори?
— Гладіатори, — твердо відповів Спартак, ледве тамуючи подих.
— Із школи Лентула, звичайно?
— Ти помиляєшся, доблесний Попілію, — заперечив Спартак, і в його очах спалахнула надія. Він збагнув, що не все ще втрачено. — Ти помиляєшся, ми служимо префектові Меттію Лібеону.
— Ти мене знаєш?
— Я бачив тебе багато разів у домі нашого господаря.
— Справді, — сказав Попілій, вдивляючись в обох гладіаторів. У сутінках вечора він міг розглядіти тільки їхні велетенські постаті, та не міг розрізнити обличчя, — справді, мені здається…
— Ми, двоє германців, несемо службу
