Спартак - Рафаелло Джованьолі

За чотири роки життя в Капуї Спартак залучив до Спілки пригноблених і тих небагатьох гладіаторів, які були власністю патриціанських сімей. Він добре знав двох гладіаторів префекта Меттія Лібеона — германців велетенського зросту, а через них довідався про порядки і звичаї того дому. Легко уявити, з якою радістю, користуючись темрявою, пустився він на ці хитрощі, що давали можливість урятуватися, в той час як уся справа була під загрозою провалу.

— Правильно! — сказав центуріон, — Ти кажеш правду!.. Тепер я вас упізнаю…

— Навіть… уяви собі, я пригадую, що зустрів тебе одного разу вночі при вході до будинку трибуна Тіта Сервіліана, куди ми вдвох супроводжували Доміцію. Та ті таємничі нічні прогулянки нашої господині траплялися так часто, що…

— Замовкни ти, ради твоїх варварських богів, брудний кімвре! — крикнув Попілій. Йому дуже не сподобалося, що в присутності легіонерів так говорилося про всім відому далеко не бездоганну поведінку дружини префекта.

Гладіатори полегшено зітхнули, а центуріон ще спитав:

— А звідки ви йдете тепер?

Спартак на якусь мить завагався, а потім невинним тоном відповів:

— З куманської вілли нашого господаря, куди ми перевозили дорогоцінний посуд.

Центуріон трохи подумав і раптом спитав гладіаторів:

— А ви нічого не знаєте про повстання, підготовлене в школі Лентула Батіата?

— А звідки ж нам про це знати? — простодушно відповів Спартак тоном людини, якій неприємно говорити про речі, для неї незрозумілі. — Коли б ці баламути, учні Лентула, зважилися на якесь безглуздя, то з нами вони б не стали про це говорити, адже вони заздрять нашому щастю. Нам непогано живеться у нашого доброго господаря.

Все це було правдоподібним, і слова Спартака здавалися такими природними, що переконали центуріона. Однак він вважав за потрібне додати:

— Хоч я і не вірю в повстання гладіаторів, але мушу вжити всіх застережних заходів. А тому наказую вам віддати мечі… Як би хороше ви не говорили про шановного Меттія, та все ж ви підле гладіаторське поріддя і на все здатні… Давайте-но сюди ваші мечі!..

При цьому наказі запальний, необачний Еномай мало не звів усе нанівець.

Рука германця вже рвонулася до пояса, коли Спартак, узявши його меч за лезо правою рукою і водночас лівою рукою видобувши свій, з почтивим поклоном подав обидва мечі центуріонові. І, щоб перешкодити германцеві висловити свій гнів, швидко промовив:

— Недобре ти робиш, Попілію, що сумніваєшся в нас, і навряд чи наш господар, префект, подякує тобі за це недовір'я. Та ось тобі наші мечі і дозволь тепер нам повернутися до будинку Меттія.

— За те, що я зробив, мерзенний гладіаторе, я звітуватиму твоєму господареві, а тепер геть звідси!

Спартак стиснув руку Еномая, який увесь тремтів від люті, і, вклонившись центуріонові, увійшов разом з германцем до міста.

Ледве переводячи подих, змучені численними небезпеками, гладіатори йшли Альбанською вулицею. Чим далі вони просувалися вперед, тим більше помічали незвичайне збудження, що охопило всю Капую. І вони все ясніше розуміли, що їхній план загинув і що, незважаючи на всі зусилля, вони надто пізно доберуться до школи гладіаторів.

Ледве відійшовши од воріт на постріл лука, вони помчали до школи Лентула Батіата.

Школа містилася в одному з найвіддаленіших кварталів міста, біля міського муру, в лабіринті убогих завулків і тупиків.

Вона мала колись лише кількасот учнів. Потім, коли господар її розбагатів, школа поступово розрослась і тепер складалася з багатьох будівель, які мало чим відрізнялися зовнішнім виглядом одна від одної. їх розділяли на чотири групи величезні двори, де звичайно гладіатори вправлялися, коли була ясна погода, а в дощ провадили заняття з гімнастики і фехтування у призначених для цього залах.

У чотирьох частинах кожної будівлі в довжелезні коридори виходив безконечний ряд кімнат, таких тісних, що в них ледве може повернутися людина. Там на сухому листі або соломі спали гладіатори.

В кожному приміщенні, крім залу для фехтування, був невеликий склад для зброї. В цих складах із залізними гратами і міцними дубовими дверима зберігалися щити, мечі, кинджали, тризубці, — словом, різна зброя, яку ланіста видавав гладіаторам, коли вони йшли виступати на арену.

Вісімнадцять чи двадцять приміщень, збудованих без усякої турботи про красу, з'єднувалися вузенькими стежками. Колись усе це було просто міським кварталом. Але за двадцять вісім років до описаних тут подій була спроба повстання під керівництвом римського вершника Веція, або, як він себе звав, Мінуція. Після цього римські урядовці і Сенат Капуї наказали обнести усю територію школи муром заввишки двадцять вісім, а в деяких місцях тридцять два фути, і, таким чином, школа стала ніби фортецею всередині міста.

Цього вечора, 20 лютого, майже всі гладіатори, проти звичаю, лишилися в школі. Одні у фехтувальних залах вправлялися в нападі й захисті дерев'яними мечами — єдиною нешкідливою зброєю, яку їм дозволено було тут застосовувати. Інші у дворах вправлялися з гімнастики. Деякі співали своїх варварських загадкових пісень, незрозумілих для сторожі. Інші прогулювалися групами по стежках між приміщеннями школи або товпилися в коридорах чи лаштувалися спати в своїх карцерах.

Ці бідолахи, що звикли і страждати і прикидатися, удавали з себе безтурботних та байдужих. Але уважний спостерігач міг легко помітити, що всі вони чимсь стривожені і з надією чи острахом чекають якоїсь важливої надзвичайної події.

— Хіба сьогодні гладіатори не вийдуть на прогулянку? — спитав один із сторожів.

— А хто їх знає?.. Здається, сьогодні, проти звичаю, вони збираються провести вечір у школі.

— Присягаюся всемогутністю Корнелія Сулли, це справді дуже дивно!

— Настільки дивно, що — між нами кажучи — не виходить у мене з голови.

— Чого?.. Невже ти боїшся якогось повстання?

— Ну… як сказати… у повстання я не вірю… але якийсь заколот… хто знає?.. Ремствування… сказати правду, я не тільки боюся цього, а й чекаю…

— Ох, присягаюсь фуріями пекла, у мене сверблять руки! І коли б…

Тут легіонер замовк і зробив знак своєму товаришеві замовчати, бо за спиною у того з'явився управитель і власник школи Лентул Батіат.

При наближенні Лентула обидва легіонери поштиво йому вклонилися.

— Чи знає хто з вас, — запитав Лентул, — чому гладіатори майже всі лишилися в школі в такий час, коли в ній буває порожньо?

— Не знаю, — пробурмотів один з легіонерів.

— Це дивує нас не менше, — відвертіше відповів другий.

— Що ж тут робиться? — вже насупившись, спитав Батіат, — Чи не готується тут що?

Легіонери промовчали, а відповідь торговцеві гладіаторами приніс відпущеник префекта. Він прибіг до Лентула від імені свого господаря, щоб попередити про небезпеку, яка загрожувала