На Розпутті - Борис Дмитрович Грінченко
- А то й до царя, коли губернатор не теє...
- Но послушайте, господа! - почав знов упевняти панок.- Вы совершенно забываєте, что судебный приговор для приведення в исполнение которого я вот с господином судебным приставом приехал,- он должен же быть приведен в исполнение.
- Ми того не знаємо. А землі не віддамо.
- Я вам еще раз говорю следующее: желаете ли вы добровольно уплатить три тысячи господину Раденко или нет?
- Ні!
- В таком случае ми должны будем приступить ко взысканию. Господин судебный пристав,- пожалуйте! Где же старшина й урядник? Пусть они ведут нас для оценки имущества.
- Люди добрі! - скрикнув Андрій, знімаючи над головою папір з громадською постановою.- Чи ви чуєте? Вони хочуть нас цінувати! Невже ми попустимо?
- Цінувати? Зроду-віку не попустимо!
- Не попустимо! Не буде цього! Сідайте, пане, в свою коляску та їдьте туди, відкіля приїхали. Сідайте! Сідайте! Нас цар буде судити, а не ви!
Громада насунулась до рундука.
- А, так? - сказав панок і свиснув у щось голосно та гостро. Тієї ж миті перед здивованими громадянами ліс за волостю заворушивсь і з його виступила купа якихсь людей у білому з червоним. В руках у їх було щось блискуче.
- Стройсь! - почувся голосний вигук.
Велика купа заворушилась і за мить простяглась однією лавою.
- Шаго-о-ом - марш! - розітнувсь знову вигук.
Уся купа сколихнулася і, рівно одбиваючи ступні, мірно й чепурно почала наближатися до волості.
- Салдати! Салдати! - сполохнулась громада.
- Ружья на пере-е-вес!
Стальові шпички блиснули на сонці і перехилилися гостріями до громади.
Почулася ще якась команда, солдати розбились на дві купи і за хвилину обидві, обійшовши волосний двір, стали з того й з того боку біля громади, держачи рушниці напоготові.
- Ви видите, общество,- почувся голос з рундука,- что я не намерен шутить. Немедленно разойдитесь по домам.
- Панове громадо! - голосно згукнув Андрій.- Не слухайтесь! Вони нас розженуть по хатах, а там і пов'яжуть поодинці. Будьмо в гурті, так нам нічого не зроблять.
- Не розійдемось! - загукала громада.
Панок з рундука кивнув рукою. Салдати почали тихо насувати на громаду, держачи багнети проти людей. Громада подалась од волості. Салдати заступили вулицю перед волостю, їх начальник зійшов на рундук і став коло панка.
А громада тим часом подавалась усе назад та назад. Так перейшла вона вузьку вулицю і дійшла до другої перії. Попереду був Андрій.
- Ви видите, что я употреблю силу! - кричав панок з рундука.
- Не сміє він! - казав громаді Андрій.- Не має він права!
Але салдати почали знову насувати з своїми багнетами. Їх мовчазна одностайна маса з однаковими рухами грізно наступала на рухливу, обурену громаду.
- Та що ж се таке? - скрикнув хтось у громаді.
- Бери, хлопці, коляки та обороняйсь!
Ту ж мить затріщали тини і в руках у людей з'явилися коляки.
Салдати насували.
- Стой! - розітнулася команда з рундука.
Салдати зупинились.
- Если вы сию минуту не разойдетесь, салдаты будут стрелять,- почулося з рундука. Громада мовчки ламала тини.
- Рота-аа - 'товсь!
Брязнули рушниці, цикнули патрони, Громада затихла.
- Разойдитесь!
Громада мовчала. Поперед неї стояв Андрій.
- Господа,- смикнув панка за рукав зблідлий пристав,- да ведь это кровопролитие будет.
- Только у каждого десятого боевой патрон, а у остальных на первый раз холестые,- одмовив офіцер.
- Но все же...
- Рота-а - пли!
Голосний стріль з рушниць розлігся далеко. Дим заслав на хвилину все з-перед очей. Але зараз же почулися скрики, і все стовпище кинулось врозтіч бігти вулицею.
Як вони відбігли, пани з рундука побачили серед вулиці кілька трупів.
Один мертвий і досі держав у руці якийсь папір, лежач ниць на землі.
То був Андрій з своєю громадською постановою.
* * *
- Ой, ратуйте ж! Ой, голубочки! - несамовито кричала дівчина, вбігаючи на економічний двір та кидаючись просто в будинок. На порозі вона зустріла Ганну.
- Що там, чого ти, Харитино?
Се була наймичка Ганнина. Тепер вона вся тремтіла з ляку, нижні щелепи трусилися, і вона ледве могла говорити.
- Б'ють! - вихопилось у неї.
Ганна ще нічого не знала. Вона не знала про те, що мусять прийти салдати, та й Гордій про се не знав. Ганна, правда, чула якийсь грюк (волость була аж на другому краї слободи), але ніяк не могла догадатися, що воно таке.
- Хто б'є? Кого? - спиталася вона.
- Салдати! Ой, лихо - салдати!..- Пани з города привели... Як почали стріляти!.. Народу так і валяється побитого...
Ганна зрозуміла все. Вона швидко повернулася, вона хотіла йти до Гордія і відразу зустрілась з їм. Він стояв у дверях з другої хати - білий як стіна.
- Гордію, що це? - хотіла спитатися Ганна, але в неї не стало голосу. Вона тільки глянула на Гордія і простягла до його руки. Але він повернувсь і вийшов з хати.
Пішов у свою хату і замкнувсь.
Еге, і він зрозумів усе. Він почував, що сила кидає його, але переміг себе. Почав ходити по хаті з кутка в куток. Почував, що прийшов той час, коли мусить зробитися все. Він знав, що сей час прийде. Знав це ще тоді, як утопилась Орися. І тепер він прийшов.
У всякому разі треба позводити рахунки.
Його актив... Справді, який його актив? Хіба кільки гарних фраз, та й то в старовину, звісно... Роботи на користь людську він не робив ніякої.
А пасив? Чи злічиш його увесь? Ну, хоч що з більшого.
- Більшого - троє: Ганна, Орися і селяни.
Ганна!.. Він любив її тіло, а не душу. Мало не чотири роки прожив з нею, її не люблячи.
Звісно, ховав це. Але всього не сховаєш... А було так, що він навіть виразно виявляв, що гордує нею... Вона мучилась... Защо він її замучив? О, цього одного досить, цілком досить!
Він підійшов до столу, одімкнув у йому шухляду, вийняв звідти револьвер і положив на столі. Тоді вхопив папірець і, не сідаючи, написав:
"Ганно, прости, якщо можеш! Сам не насмілююсь прохати тебе про це. Прости! Сподіваюся, що так буде краще. Таким, як я нема місця на землі. Дозволь, хоч я цього й не заробив, поцілувати тебе і сина моїм останнім поцілунком. Прощавай!
Гордій".
Положив цього листа у конверт, заклеїв і написав адресу.
Потім на другому клаптику кільки слів поліції. Тоді взяв револьвер. Ну, але ж він не скінчив рахунків. Чи
