На Розпутті - Борис Дмитрович Грінченко

- Ач, який мудрий! - скрикнув Семененко.- Які закони познаходив! Де ти їх вичитав? Чого ти бунтуєш громаду? Хіба можна проти начальства йти!

- Проти начальства я не йду, бо ще й начальства ніякого нема,- відмовив Андрій, і очі йому блиснули,- а тобі панський полигачу, кажу: не в'язни не в своє діло, коли хочеш, щоб до тебе були добрі! Коли ти одкинувсь од цього діла з самого спершу, то чого ж тепер в'язнеш?

- Їщо би я чужую землю трогав!

- Ну, то й не в'язни, коли не хочеш гіршого!

- Ба! Він ще й нахваляється! Та я тебе в суд! Та я!..

- Та цить, Артеме,- озвавсь дід Степан,- бо він правду каже. Дай і людям казати! Кажи, Анрію!

- Ну, попадьошся ти до мене кагдась! - просичав Семененко, ховаючись за людьми.

- Так я й дізнававсь, як це діло вийшло,- почав знову Андрій,- так каже Гайденко, що ніяк не зна, а що тільки не по правді. І казав мені Гайденко, що він тоді прохав Раденка, щоб той діло припинив, і той сказав, що припиню. І справді,- припинив був аж на год, а тепер он що - знов!..

- Та й до Гайденка вже щось не став їздити.

- Мабуть, глек розбили.

- Та Гайденко не такий, як він.

- То чоловік простий і до нашого братчика - костівці кажуть - дуже добрий.

- Ну, та не перепиняйте парубкові,- хай каже!

- Кажи! Кажи! - вдалися знов до Андрія.

- Так ото ж я й кажу: позов не по правді. Не будем поступатися! Хіба мало вже ми витратили на цей позов? Хіба мало нас тягано? І оце нам тепер оддавати ту луку? Хіба ж воно годиться? Ні, луки ми повік не віддамо! Хай приїздить той пристав, чи хто там такий. Ми йому скажемо отак і отак: ми не десять, а тридцять год маємо цю землю і поступатися нею не хочем. Почує та й поїде.

- А тоді ж що?

- А тоді побачать начальники, що не поступаємось, і возьмуть собі в голову: мабуть, суд не по правді — треба пересудити. Та й пересудять.

- А пересудять же?

- А не пересудять, то ми подамо од себе знову прошення. Бо невже ж таки й поступиться? Держімося свого!

- Так! Так!

- Добре каже!

- Хоч молодий, а не дурний! - загомоніли громадяни, їм сподобались Андрієві слова, всім здавалося, що так зробити, як Андрій каже, буде добре.

- Авжеж не поступатися! - кричала громада.- Ми за своїм правом хоч до царя дійдемо!

Постановивши не "поступатися", громада розійшлася.

Андрій пішов і собі додому. Тяжко в його на серці було. Чув, що життя його розбито.

Змалку бачивши важке мужицьке бідування, наважився Вибитися з його, зробитися зовсім самостійною людиною. А такою міг він стати, тільки маючи землю - ось через віщо всі його думки повернулися в цей бік. Він кохав Орисю дуже, але не міг бути з нею щасливий, не досягши своєї мети. І він кинув її на рік, пішов на чужину, робив як на каторзі, часом, і вдень, і вночі, і досяг нарешті свого: заробив стільки грошей, що міг вертатися додому з певною надією на забезпечене щастя. Уже малював собі це щастя в думці, уже уявляв собі любе Орисине личко. Страшно, невимовне страшно й люто розбила доля всі його мрії!..

Орисина смерть викликала безліч розмов, безліч згадок Жіночі язики цокотіли, і потроху виявлялося, що той або та бачили Орисю з якимсь паном і якась дівчина навіть підгледіла що то був Гордій; нарешті всім навіч прибігала Орися до Гордія в Радівку і відтіля побігла як божевільна. Все це впевняло Андрія в тому, що ворогом йому був Гордій. Парубок ходив, як божевільний, але ні на що поки ще не наважившись Він кільки разів брався за сокиру, ладен зараз же побігти і розрубати нею Гордієві голову, але спинявсь; бравсь і за сірники але йому гидко було йти нишком і підпалювати. Його страшенно тягло до помсти, але рука не знімалася на злочинство. Почував, що не може не помститись, але як - не знав. Другого дня він був у громаді і відразу назначив собі свій шлях. Йому шкода було своєї громади; а надто ще громада йшла проти його ворога. Йому здавалося, що він мусить обурити громадян проти Гордія, щоб вони не поступались. А тоді, як оборонить громада своє право, то він, Андрій, візьме в громади папери і позиватиме Гордія за увесь той клопіт, що зробив він своїм позвом громаді. Він випозива і... Але що ж далі? Душа в Андрія палала, він чув, що такої помсти йому мало.

- Нехай буде, що буде! - казав він собі.- Але треба спершу це довести до краю. А там нехай не здивує!

Андрій досі не був у Демида. Пішов до його порадитися другого дня після громадської ради. Але як на те Демид ще зранку виїхав у місто і казали, що на кільки днів, бо має там діло. Цього Андрій не сподівавсь, і це йому було дуже погано: він певний був, що такого порадника, як Демид, другого не знайде. Треба було дожидатися його.

Але ще не встиг Демид вернутися, а вже приїхав пристав з становим. Вони звеліли зібрати громаду, поки сами обідали в Гордія. Пообідавши, пішли у волость. Громада вже стояла, дожидаючись панів, і розступилась на два боки, щоб дати й пройти до рундука. Пани посиділи трохи у волості, а далі вийшли на рундук, і пристав почав читати якийсь папір. Громада нічого не розуміла - чула тільки, що про неї та про Раденка.

- Розібрали? - спитався пристав, прочитавши.

- Ні! - як одна людина, одмовила громада.

Пристав здивувавсь.

Ну... ну, так я вам удруге прочитаю!..

І він знову почав читати.

- Розібрали?

- Ні!

Пристав був зовсім збентежений.

- Але ж ви чуєте: "по указу...",- і він знов почав вичитувати і дочитав би аж до краю, якби становий не зупинив його.

- Стривайте, Григорію Григорієвичу, може, так буде краще. Слухать! - гукнув він на громаду і почав казати, що вони, мужики, повинні віддати панові Раденкові луку і заплатити три тисячі рублів. Йому здавалося, що мужики його зрозуміли (він і не помилявсь), але як він доказав своє і пристав знову спитавсь:

- Ну, розібрали тепер? - уся громада відмовила знов:

- Ні!

- А, скоти! - вилаявся