На Розпутті - Борис Дмитрович Грінченко
Боже мій! Що вона йому казатиме? Вона - повія! Як вона може глянути йому в вічі! Ні, краще смерть, ніж дивитися йому в вічі! А, боже мій, боже мій! Де б його сховатися, де б його сховатися? На піч, у куток, у куток - аж у самий куток. Отут уже він її не знайде! Але він уже в хаті. Про неї питається. Та її не побаче. А нащо ж він каже, що дожидатиме, поки вона вернеться? Це буде довго. А що як він зазирне на піч та побачить її? Ні, треба відціль утекти. Ось мати вийшла кудись. А він з батьком. Обидва не дивляться сюди. Вона починає тихо злазити з печі - тихо, так тихо, щоб ніхто не почув. Що це на полу наче хтось спить? День, а спить.
Обережно, щоб не збудити ту людину, що спить, злазить з полу. Не зводить очей з Андрія та з батька, затаївши духа, ледве ступає, йдучи до дверей. Але ту ж мить Андрій повертається до неї. Вона скрикує і прожогом кидається з хати. Вибіга в двір, перестрибує через тин, біжить садком. Чує - хтось наздоганя її. Озирається - Андрій. Вона скрикує несамовито, страшно і кидається бігти з усієї сили. Ще трохи - вона вже коло річки. Далі ж куди? Краще в річку, ніж до його! І вона кидається в воду.
- Господи! Що це я? Втопаю? - промайнуло Орисі в голові, але ту ж мить вода залива їй рота. Орися силкується її проковтнути, задихається і через мить уже нічого не розуміє й не почуває.
* * *
Другого дня Гордій зараз же зранку поїхав на роботу на поле. Ганна знову його не бачила. Він приїхав на обід. Ганна вийшла до обіду, сподіваючися тут його зустріти. Він і справді прийшов - трохи блідий, але спокійний. Сів мовчки на своє місце. Куховарка, подаючи борщ, сказала:
- А в нас нещастя... дівчина втопилася.
Гордій увесь здригнувсь.
- Що ви кажете? - перепитався він.
- Дівчина, кажу, втопилася в Костівці, Карпенкова Грицькова, Орина. Уночі батько бачить, щось біле садком побігло до річки. Він туди. Добіга, а вона в воду...
Куховарка ще щось казала, але ніхто її вже не слухав. Все, що хотіла казати Ганна, все те здалося їй таким нікчемним і таким недоречним тепер, як вона глянула на скривлене з муки Гордієве обличчя. Вона зрозуміла відразу, яка страшна вага впала йому на душу, і її власне горе поблідло перед цим горем.
- Гордію...- промовила вона, доторкуючись йому до руки, як куховарка вийшла з хати.- Гордію, любий...
- А! Ну його!..- скрикнув Гордій і, зірвавшися з місця вибіг з хати.
Того ж вечора Андрій Кодоленко вернувся додому.
XIV
В неділю після обід мало не вся радівська громада зібралась коло волості. Були якісь справи, що треба було громаді їх залагодити, але не вони зібрали стільки людей, а звістка про те, що пан Раденко подав кудись "бомагу", щоб таки одібрати у радівців луку ще й виправити за неї гроші. Треба було порадитися - що робити. Поки вийде з волості староста, люди стояли чи сиділи на рундукові, на колодках, що лежали коло волості або й просто на землі. Вони порозбивались на купки" і кожна купка розмовляла про своє. Але здебільшого говорено про погану новину та про економію.
- Ну, не обороняй! - скрикнув у одній купці якийсь нестарий ще дядько на другого.- Може, він тебе й не бив, а Павленкового парубка хіба ні?
Розмова була про Гордія. Павленків парубок був той, що його справді вдарив Гордій.
- Та всі вони одного заводу.
- Ні, сказати, сам пан досі не бивсь...
- Так зате Олійниченко та об'їзні назнущались.
- А б'ються ж прокляті!
- Чуєте ж, мене, - казав якийсь уже старенький дідок,- як луснув нагаєм по спині, так сорочка й прикипіла. Прийшов додому,- не скину. Оддирай, жінко! Жінка оддира, а я сичу!
Дехто засміявсь, а один запитав:
- Та за що се так він пригостив тебе?
- Та-таки за лозу. Пішов я вирізати на болотищі лози на саж. Де ж його візьмеш лози? А вона ж у їх там гниє і гнитиме, поки й світа - хіба її економія коли рубала? Вже Галушківський був лютий, а й той нічого не казав за лозу.
- Чортові ненажери, усе пожерли б!
- Ге! Панські очі завидющі, а руки загребущі.
- Панської та попівської кишені нічим не сповниш.
- Ну, вас, діду Корнію, хоч за лозу,- озвавсь той дядько, що казав спершу, щоб не обороняли Гордія,- а в мене защо гроші ляснули?
- А защо, Грицьку? - спитався дід Корній.
- Порядились ми в окономію камінь бити,- почав Грицько. - Од сажня - два рублі. Ну, б'ємо та й б'ємо. Коли приходить Олійниченко.- А що ви, хлопці, каміння не приставляєте? - Як - не приставляємо? Куди? - Та в окономію. - Тю на тебе! Хіба ми ставали з приставкою? - Авжеж, з приставкою. Глядіть же! - Сказав та й пішов. Ну, ми думаємо, це він пошуткував. Б'ємо ми знов. Прийшла субота, треба нам по гроші йти. Приходимо. Давайте гроші! - Скільки сажень набили? - П'ять.- А приставили? - Нас наймано без приставки.- Ні, вас наймано з приставкою!..- Змагалися, змагалися, та нічого не пособилося: дали за п'ять сажень тільки сім з половиною рублів. А ми - хоч і заприсягтись зараз! - без приставки ставали!
- Та хіба не знаємо? Це по піврубля од сажня положив собі в калитку, та й край. Хіба це першина!
- Авжеж і дурять!
- Ось слухайте: пішов я...
- Та ні! - перепинив високий поважний чоловік під літами вже, сивий,- той, що на його Грицько казав, щоб не обороняв пана.- Воно це правда, що погано окономія робить. А сказати й так: є і в нас такі людці, що... Ну, чого його лізти в панський ліс?
- Коли свого нема, діду Степане?
- Чужого не руш, хоч і свого нема! - одмовив дід Степан.- Або чого в шкоду лізти?
- Та хіба ж його
