Веди свій плуг понад кістками мертвих - Ольга Токарчук
Я засміялася так голосно, що цього разу до мене повернулося півкостьолу. Я закашлялася. Якась дитина простягнула мені паперову хусточку. Водночас я відчула, що мені терпнуть ноги, наближається оте неприємне задерев’яніння, якого можна позбутися, коли поворушити ступнями, а потім м’язами литок, бо коли я цього не зроблю, мої ноги розшматує нелюдська сила. Мені здалося, що починається Напад, і я подумала, що це дуже добре. Авжеж, будь ласочка, у мене Напад.
Тепер мені стало зрозуміло, чому вишки, які дуже нагадують ті, що ставили в концтаборах, називають амвонами. На амвоні Людина здіймається над іншими Істотами й сама визначає їхнє право на життя чи смерть. Стає тираном та узурпатором. Ксьондз ораторствував натхненно, майже в екстазі:
— Володійте землею! Це до вас, до мисливців, звернувся із цими словами Господь, бо Він чинить людину своїм помічником, аби брала участь у створенні, і щоб це тривало до кінця. Слово «мисливець» співзвучне зі словом «мислити», це означає, що своє покликання дбати про дар божий, яким є природа, мисливці здійснюють свідомо, розумно й розсудливо. Бажаю вам, аби ваше товариство процвітало, служило іншим людям і всій природі…
Мені вдалося вийти з ряду. Я наблизилася неслухняними ногами майже до самого амвону.
— Гей ти, злазь звідти, — сказала я. — Швидко.
Запанувала тиша, і я із задоволенням слухала, як мій голос відлунює від склепіння, відбивається від нав, міцніє; воно й не дивно, що промовляючи тут, можна забути про все на світі.
— Я до тебе звертаюся. Не чуєш? Злазь!
Шелест витріщився на мене широко відкритими, переляканими очима, його вуста ледь ворушилися, наче він, приголомшений, силкувався відшукати якесь відповідне слово. Але йому це не вдавалося.
— Ну, ну, — примовляв він чи то безпорадно, чи то погрозливо.
— Негайно злізь із цього амвону! І забирайся звідси! — закричала я.
Тоді відчула на своєму плечі чиюсь руку й побачила, що за мною стоїть один із тих у мундирах. Я шарпнулася, і враз підбіг другий, обидва міцно схопили мене за руки.
— Убивці, — сказала я.
Діти перелякано дивилися на мене. У своїх костюмах вони виглядали нереально, немов нова раса людотварин, яка допіру має з’явитися.
Присутні почали шепотітися, завовтузилися на місцях. Перемовлялися обурено, але в їхніх очах я помітила й співчуття, це мене розлютило ще більше.
— Чого так витріщаєтеся? — закричала я. — Невже ви позасинали, що слухаєте ці дурниці й навіть оком не змигнете? Зовсім вже розуму позбулися? А серця? Хіба у вас ще є серце?
Я більше не пручалася. Дозволила спокійно вивести себе з костьолу. Обернувшись у дверях, я гукнула до всіх присутніх:
— Забирайтеся звідси. Усі! Швидко! — Я змахнула руками. — Ідіть собі! Киш! Вас що, загіпнотизували? Ви вже зовсім забули, що таке співчуття?
— Заспокойтеся, будь ласка. Тут прохолодніше, — мовив один із чоловіків, коли ми опинилися надворі. Другий додав, силкуючись налякати:
— Бо Поліцію викличемо.
— Ви праві, треба викликати Поліцію. Тут закликають до Злочину.
Вони залишили мене й замкнули важкі двері, щоб я не змогла повернутися до костьолу. Я здогадалася, що ксьондз Шелест продовжив свою проповідь. Сіла на виступі муру й поволі доходила до тями. Гнів минав, холодний вітер обвіював моє розпашіле обличчя.
Гнів завжди залишає по собі велику пустку, у яку негайно, наче повінь, вливається смуток і пливе великим струменем, без початку й кінця. Сльози, їхні джерела знову відкрилися.
Я дивилася на двох Сорок, які скрекотіли на газоні перед плебанією, ніби бажаючи мене розвеселити. Наче казали — не переймайся, час працює на нас, справа мусить звершитися, немає іншого виходу… Вони зацікавилися блискучою обгорткою від жуйки, а тоді одна з них схопила її в дзьоб і пурхнула геть. Я провела птаху поглядом. Невже в них гніздо на даху плебанії? Сороки. Палійки.
* * *
Наступного дня до мене, хоча я й не мала уроків, зателефонувала молода директорка й попрохала прийти по обіді, коли в школі нікого не буде. Принесла мені чашку чаю, я й не просила її, відкраяла шматок яблучного пирога. Я вже знала, про що вона говоритиме.
— Ви розумієте, пані Яніно, що після вчорашніх подій у костьолі… — стурбовано почала вона.
— Ніяка я не пані Яніна, я ж тебе просила, аби так до мене не звертатися, — виправила я, але, здається, марно; знала, що вона скаже, мабуть, директорка хотіла почуватися впевненіше, висловлюючись так офіційно.
— …пані Душейко, окей.
— Так, розумію. Я б воліла, щоб ви слухали мене, а не їх. Те, що вони кажуть, деморалізує дітей.
Директорка кахикнула.
— Ви спричинили скандал, до всього ще й у костьолі. Найгірше, що все це сталося на очах дітей, для яких особа ксьондза, як і місце, де це трапилося, є особливими.
— Особливими? Тим більше не можна дозволяти їм слухати такі речі. Ти сама чула.
Дівчина перевела подих і заговорила, не дивлячись на мене.
— Пані Душейко, ви не праві. Існують певні норми, традиції, і ми від них залежимо. Не можна так відразу все відкидати… — тепер було видно, як вона підшуковувала слова, і я вже передчувала, що директорка скаже.
— Я зовсім не хочу, щоб ми, як ти оце кажеш, все відкидали. Я лише не дозволяю, аби дітей закликали до зла, учили їх облуди. Хвала убивству є злом. Усе просто. Не більше.
Директорка закрила руками обличчя й тихо озвалася:
— Я мушу розірвати з вами контракт. Ви, мабуть, уже здогадалися. Було б найкраще, якби ви отримали лікарняний на це півріччя — так краще для вас. Ви хворіли й знову підете на лікарняний. Зрозумійте, я не можу вчинити інакше.
— А англійська? Хто навчатиме дітей англійської?
Дівчина почервоніла:
— Наша катехитка закінчила лінгвістичний коледж, — і глянула на мене якось дивно. — Зрештою… — вона трохи помовчала. — Мені вже раніше розповідали про ваші незвичні методи навчання. Кажуть, ви палите з дітьми якісь свічки, бенгальські вогні, потім інші вчителі скаржаться, що в класі смердить димом. Батьки бояться, що це щось лихе, сатанізм якийсь. Може, вони й прості люди… І ще
