Веди свій плуг понад кістками мертвих - Ольга Токарчук

Я їй усміхнулася. Але ця логіка була мені незрозуміла: Губерт, іще не святий, був негідником і гульвісою. Полюбляв полювати. Убивав. Одного разу на ловах побачив на голові Оленя, якого він хотів застрелити, хрест зі Спасителем. Упав навколішки й навернувся. Зрозумів, як тяжко грішив він досі. Відтоді перестав убивати й став святим.

Чому така особа стала патроном мисливців? Усе це цілковито позбавлене логіки. Бо коли б прихильники Губерта вирішили його наслідувати, мусили б перестати вбивати. А якщо мисливці обирають його своїм патроном, то він є покровителем того, що було Губертовим гріхом і чого він позбувся. Отже, вони обирають його патроном гріха. Я вже відкрила рота й зібралася було поділитися моїми сумнівами з Ягодою, коли вирішила, що тут не місце й не час для дискусії, тим більше, що ксьондз співав дуже голосно. Тому я лише подумки висловила Припущення, що в даному випадку бажане видають за дійсне.

Костел був переповнений не лише через школярів, яких сюди привели. Тут було багато незнайомих чоловіків, які посіли передні лави. Мені аж в очах зарябіло від їхніх зелених мундирів. Обабіч вівтаря стояли інші, які тримали звисаючі кольорові хоругви. І ксьондз Шелест мав нині урочистий вигляд, а його сіре, обвисле обличчя здавалося дуже побожним. Я не могла заглибитися в мій улюблений стан і поринути, як завжди, у роздуми. Я була занепокоєна, схвильована, відчувала, як мене поступово охоплює цей стан, як у середині починає щось вібрувати.

Хтось легенько торкнувся мого плеча, я озирнулася.

Це був Ґжесь, хлопчина із четвертого класу, з розумними, гарними очима. Я вчила його минулого року.

— Ваші собаки знайшлися? — пошепки спитав він.

Я відразу згадала, як минулої осені ми з його класом розклеювали оголошення на парканах і зупинках.

— Ні, Ґжесю, на жаль, ні.

Ґжесь закліпав очима.

— Мені так прикро, пані Душейко.

— Дякую, Ґжесю.

Голос ксьондза Шелеста розітнув холодну, уривану хіба що легеньким шурхотінням і кахиканням, тишу, й усі здригнулися, щоб за мить з гуркотом, котрий здійнявся аж до склепіння, впасти навколішки.

— Агнцю Божий… — загриміло над головами, і я почула дивний звук, глухі удари зусібіч — це люди, молячись Агнцеві, били себе в груди.

Потім рушили до вівтаря, підводилися з лав зі складеними руками й потупленими поглядами, розкаяні грішники, з’юрмилися в проході, але в усіх було більше, ніж завжди, доброї волі, тому не дивлячись одне на одного, люди пропускали сусідів уперед. Усі залишалися урочистими й серйозними.

Я не могла не думати про одне: що в них у шлунках. Що вони споживали сьогодні й учора, чи перетравили вже шинку, чи прослизнули їхніми стравоходами Кури, Кролики й Телята.

Ця зелена армія з перших лав теж підвелася й рушила до вівтаря. Ксьондз Шелест просувався вздовж бар’єра в супроводі міністрантів, годуючи їх новим м’ясом, цього разу символічним, проте м’ясом, плоттю живої Істоти.

Я подумала, що коли справді існує якийсь добрий Господь, він повинен зараз з’явитися у своїй справжній іпостасі, у вигляді Агнця, Корови або Оленя й прогриміти, проревіти, а якщо не може прибути сюди власною персоною, то мусить прислати сюди своїх вікаріїв, вогняних архангелів, аби раз і назавжди покласти край цій жахливій облуді. Але, звісно, нічого такого не сталося. Цього ніколи не стається.

Човгання ногами стихало з кожною хвилиною, нарешті натовп поволі повернувся до лав. Ксьондз Шелест почав зосереджено мити посудини. Я подумала, що йому згодилася б така маленька посудомийна машина, для одного комплекту; натиснув би на кнопку й більше часу залишалося для проповіді. Він зійшов на амвон, поправив мереживні рукави — мені знову перед очима постала картина річної давності в моїй вітальні — і промовив:

— Я щасливий, що в цей прекрасний день ми можемо освятити нашу каплицю. Радію тим більше, що як капелан мисливців зміг узяти участь у цій важливій події. — Запанувала тиша, наче всі після гостини хотіли присвятити бодай хвилину спокійному перетравлюванню. Ксьондз глянув на присутніх і продовжив:

— Як ви знаєте, любі брати й сестри, я багато років опікуюся нашими звитяжними мисливцями. Як капелан, освячую їхні приміщення, організовую зустрічі, вділяю святі тайни й проводжаю померлих до «країни вічних ловів»; турбуюся також про справи, пов’язані з мисливською етикою й намагаюся навчати духовних цінностей.

Я почала неспокійно крутитися. Ксьондз промовляв далі:

— У нашому костелі чудова каплиця святого Губерта займає одну наву. У її вівтарі вже стоїть його статуя, а незабаром з’являться ще два вітражі. На першому буде зображено оленя із сяючим хрестом, якого за легендою святий Губерт зустрів під час полювання. На другому — самого святого.

Голови вірян повернулися туди, куди вказував ксьондз Шелест.

— Ініціатива зведення каплиці, — вів далі ксьондз, — належить нашим звитяжним мисливцям.

Цього разу всі глянули в бік перших рядів. Я теж. Зневажливо. Ксьондз Шелест кахикнув, було помітно, що він готується до надзвичайно серйозної промови.

— Мисливці, любі мої браття й сестри — це посланці й спільники Господа Бога нашого у творінні, захисті тварин і співпраці. Природі, серед якої живе людина, треба допомагати, аби вона розвивалася. Мисливці, відстрілюючи тварин, втілюють правильну ловецьку політику. Вони збудували, — тут він зазирнув до нотаток, — сорок одну годівницю для козуль, чотири жолоби для оленів, двадцять п’ять кормових майданчиків для фазанів та сто п’ятдесят соляних лизунців для копитних…

— А тоді стріляють по Тваринах біля цих годівниць, — голосно сказала я, і голови сусідів повернулися до мене, докірливо. — Це те саме, що запросити когось на обід і вбити його.

Діти дивилися на мене широко розплющеними очима, перелякано. Це був той самий клас, який я навчала. Третій «Б».

Ксьондз Шелест, захоплений власною промовою, був задалеко, аби мене почути. Стояв на амвоні, долоні запхнув у широкі мереживні рукави стихаря й підняв очі до склепіння, на якому облущувалися давно вже намальовані зірки.

— …тільки в цьому ловецькому сезоні вони запасли на зиму п’ятнадцять тонн комбікорму… — перераховував він. — Протягом багатьох років мисливське товариство купує й випускає на волю фазанів, щоб можна було організувати полювання, і цим покращує власний бюджет. Ми плекаємо ловецькі традиції та звичаї, посвячуємо нових членів та приймаємо присягу, — продовжував він, і в його голосі вчувалася гордість. — Два найважливіші полювання в році, на день св. Губерта, як-от нині, та в переддень Різдва, ми проводимо згідно із традицією, поважаючи ловецькі принципи. Та понад усе ми прагнемо вивчати красу природи, плекати звичаї, — натхненно промовляв ксьондз Шелест. — На