Веди свій плуг понад кістками мертвих - Ольга Токарчук
На жаль, на Вбивствах я не знаюся. Дріт обплутався йому навколо кісточки, а дерево, випрямившись, лише перекинуло його. Він упав і завив від болю, дріт, певне, розітнув йому шкіру, а може й м’язи. У мене був аварійний план, з торбиною. Цього разу я підготувала її цілком свідомо, поклавши до морозильника. Ідеальне Знаряддя злочину для старої жінки. Такі баби, як я, завжди ходять з якимись торбами, правда ж? Це виявилося простим — я гепнула його щосили, коли він намагався підвестися, раз, два, три, а може, й більше. Після кожного удару трохи вичікувала, чи не почую, як він дихає. Нарешті він затих. Я стояла над мертвим тілом у тиші й темряві, без будь-яких думок. Знову відчувала тільки полегшу. Витягнула з його куртки закордонний паспорт і ключі, а тіло зіпхнула в яму й прикрила хмизом. Тихо повернулася на ферму й увійшла досередини.
Я воліла б забути про те, що там бачила. Плачучи, силкувалася відчинити клітки й вигнати Лисиць, та виявилося, що Нутрякові ключі підходять лише до першого залу, через який проходили до наступних. Я довго в розпачі шукала решту ключів, порпаючись у шафках і шухлядах, аж нарешті знайшла. Подумала собі, що не піду звідти, доки не звільню всіх Тварин. Я досить довго прововтузилася, перш ніж вдалося відчинити всі клітки. Лисиці були отупілі, агресивні, брудні й хворі, у деяких на лапах видніли рани. Виходити вони не хотіли, не розуміли, що таке воля. Коли я махала на них руками, гарчали. Врешті я придумала — розчахнула двері й повернулася до машини. Як потім виявилося, усі Лисиці втекли.
Ключі я викинула дорогою додому, а паспорт, потому як запам’ятала дату й місце народження цього покидька, спалила в котельні. Так само, як і порожню торбину, хоча я зазвичай не спалюю пластикового сміття.
Ніхто мене не помітив. Уже в машині я нічого не пам’ятала. Відчувала втому, боліли кості й весь вечір нудило.
Інколи я знову це переживала. Дивувалася, чому досі не знайшли Нутрякового тіла. Мені ввижалося, що його з’їли Лиси, пообгризали кістки й порозтягали їх по лісі. Але навіть вони його не торкнулися. Нутряк запліснявів, тож я подумала, що це доказ того, що він не був людською Істотою.
Відтоді я всі можливі Знаряддя возила із собою в Самураї. Торбину із кригою в туристичному холодильнику, кирку, молоток, цвяхи, навіть шприци і свою глюкозу. Я була готова діяти будь-якої миті. Я не брехала, повторюючи вам, що Тварини мстяться людям. Це справді було так. Я була їхнім Знаряддям.
Та чи ви мені повірите, що я не робила це цілком свідомо? Відразу забувала про те, що сталося, ніби мене боронили могутні Захисні Механізми. Може, це пояснюється моєю Недугою — просто час від часу я ставала не Яніною, а Божигнівою, Навоєю.
Навіть не знаю, як і коли я вкрала в Бороса пляшечку з феромонами. Той до мене потім дзвонив, питався, але я не зізналася. Сказала, що вона, певне, загубилася, ще й поспівчувала, що він, мовляв, такий розсіяний.
Тому, обіцяючи відвезти Голову додому, я вже знала, що буде далі.
Зорі почали відлік. Я діяла за планом.
Він сидів, спершись на стіну, утупившись перед собою бездумним поглядом. Коли я опинилася поруч, мені здалося, що Голова мене зовсім не помітив, але він кахикнув й озвався замогильним голосом:
— Погано мені, пані Душейко.
Ця Людина страждала. «Погано» стосувалося не тільки його самопочуття, пов’язаного з перепоєм. Йому взагалі було зле, тому він здався мені ближчим.
— Не можна вам стільки пити.
Я була готова виконати свій вирок, але ще не вирішила остаточно. Подумала, що коли я чиню слушно, усе відбуватиметься так, що я докладно знатиму, як мені діяти далі.
— Допоможи мені, — прохрипів він. — Завези додому.
Його слова прозвучали сумно. Мені стало його шкода.
Авжеж, треба забрати його додому, він правий. Звільнити його від нього самого, від цього зіпсутого, жорстокого життя, яке він провадив.
Це був Знак, я відразу його зрозуміла.
— Почекайте хвилинку, я зараз повернуся.
Я пішла до машини й витягла з холодильника торбину із кригою. Випадковий свідок подумав би, що я збираюся зробити комусь компрес від мігрені. Але жодних свідків не було. Більшість машин уже від’їхала. Якісь чоловіки вигукували щось біля дверей; лунали збуджені голоси.
У мене в кишені була Боросова пляшечка, яку я вкрала.
Коли я повернулася, Голова сидів, відхилившись назад, і плакав.
— Якщо ви й далі так питимете, у вас колись станеться інфаркт, — озвалася я. — Ходімо.
Взяла його попід пахви й потягнула вгору, щоб він підвівся.
— Чому ти плачеш? — спитала я.
— Ви така добра…
— Я знаю.
— А ви? Чому ви плачете?
Цього я не знала.
Ми зайшли до лісу, я підштовхувала його, і ми посувалися чимраз далі, лише коли не було вже видно світла в клубі, я його відпустила.
— Спробуй виблювати, відразу стане краще, — порадила я. — І тоді відправлю тебе додому.
Він глянув на мене відсутнім поглядом.
— Як це «відправиш»?
Я заспокійливо поплескала його по спині:
— Ну, давай, ригай.
Голова сперся об дерево й нахилився. З рота потекла цівочка слини.
— Ти хочеш мене вбити, правда? — прохрипів він.
Почав кашляти й давитися, але потім справді щось забулькотіло, і Голова виблював.
— О, — тільки й сказав він, присоромлений.
Тоді я простягнула йому в кришечці від пляшечки трохи Боросових феромонів, і наказала випити.
— Тобі відразу стане краще.
Він вихилив це й заридав.
— Ти отруїла мене?
— Так, — відповіла я.
І тоді я зрозуміла, що надійшов його час. Обкрутила ручки торбинки довкола долоні, прибрала постави, аби найкраще розмахнутися. Ударила. Поцілила в спину й потилицю, він був значно вищий за мене, але сильний удар примусив його впасти навколішки. І я знову подумала, що все складається саме так, як і повинно бути. Ударила вдруге, цього разу влучно. Щось хруснуло, він застогнав і впав на землю. У мене було таке відчуття, наче він вдячний мені за це. У темряві я вклала його голову так, аби він відкрив рота. Тоді вилила решту феромонів йому на шию й одяг. Дорогою викинула кригу біля клубу,
