Веди свій плуг понад кістками мертвих - Ольга Токарчук

Іноді мені траплялося зайти до костелу й посидіти собі в спокої з людьми. Мені завжди подобалося, що люди збираються разом і їм не треба розмовляти одне з одним. Якби могли балакати, відразу почали б переповідати різні дурниці, плітки, почали б обмовляти когось і вихвалятися. А так сидять собі на лавах, заглибившись у роздуми, подумки повертаються до нещодавніх подій, уявляють, що станеться невдовзі. Так вони контролюють власне життя. Я теж, так само як усі, сідала на лаві й поринала в таку собі дрімоту. Думки снувалися ліниво, ніби прибували з-поза мене, з голів інших людей, або, може, з дерев’яних янгольських голівок, що були зовсім поруч. Завжди мені спадало на думку щось нове, не так, як було, коли я, думала вдома. У цьому розумінні костел — дуже гарна місцина.

Іноді мені здавалося, що я могла б читати тут чужі думки, якби захотіла. Декілька разів чула такі розважання в моїй власній голові: «Нові шпалери у спальні, який візерунок, краще гладенькі чи може з тисненим ледь помітним малюнком. Гроші на рахунку під дуже малі проценти, інші банки мають кращі умови, треба з понеділка подивитися пропозиції й перенести гроші. Звідки в неї кошти? Як їй вистачає на це все, що на ній? Може, вони нічого не їдять, а все зароблене витрачають на її лахи… Як бо він постарів, як посивів! Подумати лишень, це був найвродливіший чоловік у селі. А що зараз? Руїна… Скажу лікареві прямо: хочу на лікарняний… Ніколи, ніколи у світі не погоджуся на таке, я не дозволю, щоб зі мною поводилися, як з дитиною…».

Що поганого може бути в таких думках? Хіба в мене є інші? Добре, що цей Бог, якщо він справді існує, та навіть, коли не існує, дає нам якесь місце, де можна спокійно посидіти, мабуть, у цьому полягає сенс молитви — спокійно собі подумати, нічого не бажати, нічого не просити; просто впорядкувати думки у власній голові. Цього досить.

Проте завжди після перших блаженних хвилин відпочинку до мене поверталися давні запитання з дитинства. Мабуть, тому, що я від природи трохи інфантильна. Хіба можливо, аби Бог вислуховував одночасно всі молитви на світі? А якщо вони суперечать одна одній? Невже він мусить вислуховувати молитов усіх цих сучих синів, покидьків, лихих людей? Невже вони теж моляться? А є місця, де цього Бога немає? От, приміром, на звірофермі він є, чи ні? Або на Нутряковій бойні? Він там буває? Я знаю, що це дурні й наївні запитання. Теологи мене б висміяли. У мене дерев’яна голова, як у тих янголів, що висять під склепінням штучного неба.

Цим думкам заважав настирливий і неприємний голос ксьондза Шелеста. Мені завжди здавалося, що коли він рухався, його сухе, кощаве тіло, обтягнуте відвислою, темною шкірою, легенько шелестіло. Його сутана терлася об штани, підборіддя об колоратку, хрускотіли суглоби. Що ж воно за створіння боже, цей ксьондз? У нього була суха, зморщена шкіра, здавалося, скрізь її трохи забагато. Розповідали, що колись він був огрядним, лікувався хірургічним методом, йому вирізали півшлунка. І відтоді він дуже схуд, може, через це. Складалося враження, що він увесь був з рисового паперу, з якого роблять абажури на лампи. Що він штучне, пустотіле створіння, до того ж, легкозаймисте.

На початку року, коли я ще була у відчаї через Дівчаток, ксьондз відвідав мене з колядою. Спершу зайшли його міністранти в білих комірцях, одягнених просто на теплі куртки, хлопчики із червоними щоками, які позбавляли цих емісарів костьола серйозності. У мене була халва, яку я потрохи під’їдала, і я відламала їм по шматку. Вони з’їли, проспівали якісь пісні, а тоді вийшли надвір.

Ксьондз Шелест з’явився задиханий і сягнистими кроками, не обтрушуючи черевиків від снігу, вбіг до моєї вітальні, просто на килим. Покропив стіни, потупившись, проказав молитву, а тоді мигцем поклав на столі образок і присів на краєчок канапи. Зробив це все блискавично, я й не зглянулась. Мені здалося, що він почувається в мене незатишно й охоче вже б собі пішов.

— Може, чаю? — нерішуче запитала я.

Але він відмовився. Кілька хвилин ми просиділи мовчки. Я бачила, що його міністранти перед будинком граються в сніжки.

Раптом я відчула безглузду потребу притулитися обличчям до його чистого, накрохмаленого широкого рукава.

— Нащо плакати? — запитав він своїм химерним ксьондзівським сленгом, у якому замість «лікувати» кажуть «уздоровляти», «чинити волю» замість «слухатися», «збагатитися» замість «навчитися», і таке інше. Але мені навіть це не заважало. Я плакала.

— Мої Суки пропали, — проказала я нарешті.

Було це зимового пополудня, Морок вже вливався крізь маленькі вікна до кімнати.

Я не бачила виразу його обличчя.

— Розумію цей біль, — озвався він трохи згодом. — Але ж це лише тварини.

— Це були мої єдині рідні. Сім’я. Доньки.

— Не блюзніть, — сахнувся він. — Не можна про собак казати, наче були то ваші доньки. Не треба більше плакати. Краще помолитися, це приносить полегшу в стражданнях.

Я потягла його за цей гарний, чистий рукав до вікна й показала на маленьке кладовище. Там тепер сумно стояли надгробки, присипані снігом; на одному з них горіла маленька лампадка.

— Я вже змирилася з тим, що їх більше немає. Найпевніше, їх застрелили мисливці, знаєте, отче?

Він нічого не відповів.

— Якби я могла їх принаймні поховати. Як мені пережити жалобу, коли я навіть не знаю, як вони загинули й де їхні тіла?

Ксьондз неспокійно ворухнувся.

— Тварини — це не люди. Це гріх, пиха людська — отакі цвинтарі. Господь приділив тваринам місце нижче, вони слугують людям.

— Скажіть, отче, що мені робити? Може, ви знаєте?

— Молитися, — відповів він.

— За них?

— За себе. Тварини душі не мають, вони не є безсмертними. І спасенними не будуть. За себе молитися.

Ось що мені згадалося, ця сумна сцена майже річної давності, коли я ще не знала того, про що довідалася пізніше.

Служба продовжувалася. Я сіла неподалік від виходу, біля третьокласників, які виглядали досить химерно. Більшість з них була переодягнена Козулями, Оленями та Зайцями. На них були картонні маски. Діти нетерпеливилися, чекаючи на свій виступ. Я зрозуміла, що виставу покажуть відразу після служби. Діти чемно поступилися мені місцем.

Тож я й сиділа між ними.

— Яка це буде вистава? — пошепки спитала я в дівчинки на ім’я Ягода із третього «А».

— Про те,