Левине серце - Павло Архипович Загребельний

От життя: селекціонери виводять гібридну кукурудзу, в якій може сховатися жирафа — не те що хтива жіночка, конструктори втуляють педаль саме в той закуток кабіни, де може опинитися кохана дівчина або ж така причеплива молодиця, і тоді спробуй туди прорватися!

— Посунься! — звелів сердито Гриша. Але Роксоляна витлумачила його веління в свій спосіб: не відсунулася далі, а присунулася ще ближче. От що таке неточність термінології!

Вискочити з кабіни й утекти Гриша не міг, бо це було однаково, що полишити зброю на полі бою. Пригортатися з цією окаянною молодицею теж ніяк не випадало.

Хоч з шапки вбийся!

Зціпивши зуби, червоний від сорому й злості, він усе ж витиснув зчеплення, увімкнув передачу і погнав чимдуж до силосних траншей.

«Ну, більше ж ти мене не впіймаєш! — мстиво думав Гриша, мовчки відбиваючись від Роксоляниних штурмів. — Досить з мене! Нароксолянився по саме нікуди! Ох і нароксолянився ж!..»

Треба сказати, що Гриша не вельми поспішав з справами дорослими, може, несвідомо й далі тяжіючи серцем до світу дитинства, може, пам’ятаючи давню хліборобську істину, що рання весна — безплідне літо, а може, сподіваючись зустріти дівчину, таку ж добру й лагідну, як він. Коли б Роксоляна не була заміжньою і не відзначалася безсоромністю, то, може, й заспокоїлося б чисте Гришине серце від близькості з нею? Але вона тільки налякала хлопця і кинула його туди, де ніякого добра для нього не було. Наткнувся одразу на довготривалу вогневу точку, на фортецю з круговим обстрілом, на чорта в спідниці. Гриша неминуче мав потрапити в той необмежений розряд чоловіків, який визначається словом «жертви», бо перед жіночими чарами ще не зміг вистояти жоден з представників цієї мужньої половини людства, починаючи від Адама і мудрого царя Соломона, кінчаючи дядьком Обеліском і Самусевим Давидком, який на свою голову привіз Роксоляну аж з-під Карпат.

Котя не належала до сучасних дівчат жодною рисочкою! Коли Гриша все ж наважився (вже пізньої осені, коли закінчили копати буряк і техніку затягли на механізаторський стан) зазирнути до дитсадка, Котя зустріла його не те що без захвату, а мало не вороже:

— Чого це ти?

— Зайшов поглянути, як ти виховуєш підростаюче.

— Роксоляни мало — дивитися?

— Та що ти, Котю! Це ж плітки!

Він почервонів, не радий був, що прийшов сюди, боявся звести очі — чи не чує хтось Котиних слів про клятущу Роксоляну. І хоч би ж тобі що було!

— Порозставляй он стульчаки! — звеліла Котя, так ніби Гриша був тут нянею.

В кутку кімнати безладно звалені були різнобарвні емалеві стульчаки. Мабуть, з півсотні.

— Навіщо їх розставляти? — подивувався хлопець.

— Дітей після обіду садовимо. Перед сном.

— Усіх садовите?

— Усіх.

— Не коли хто захоче, а отак — організовано?

— Жди, поки хто захоче! Розставляй!

Ну виховання! Гриша, ясна річ, не знав ні дитячого садка, ні емалевого стульчака, ні примусового сидіння й надимання. Він хотів поспитати Котю, чи у всьому з дітьми ведуться так суворо, як з оцим пообіднім висиджуванням на стульчаках, але вчасно стримався, збагнувши, що наробить собі лиха.

— Кінчаєш роботу пізно? — спитав.

— А тобі що?

— Ну, тепер рано темніє. А я тут поряд, на стані. Міг би тебе провести до лісництва.

— Сама втраплю.

— Та й багнюка он яка.

— Чи на руках понесеш?

— А що?

— Відчепись із своїм носінням! Батько машиною сьогодні забере.

— А завтра?

— Завтра буде видно.

…Машина в Щуся була така, як і ряба худоба: на сміх людям, але з прихованими хитрощами і придбана теж не без втручання циганки Олелі. Кузов од старого «Москвича» ще найпершого випуску, але мотор і ходова частина — не інакше як з броньовика, бо машина долала будь-яку багнюку, вибиралася з найглибших снігів, з низини, де містилося лісництво, Щусь видобувався нагору до Світлоярська з такою легкістю, ніби й не на машині, а вертольотом, отих страшних п’яти кілометрів, що відокремлювали Світлоярськ і не від шосе, а від усього світу, для Щуся просто не існувало, — і все завдяки його машині. Вона ніколи не ламалася, працювала на бензині всіх марок — од найнижчої до найвищої, мабуть, могла б працювати й на мазуті, навіть на дьогті, гаража для неї Щусь не будував, цілорічно стояла вона під відкритим небом, узимку, коли вночі випадав надто великий сніг, лісник часто не міг знайти, в якому заметі зарито його транспортний засіб, але відкопана машина бадьоро заводилася і готова була долати всі ймовірні і неймовірні перешкоди. Користувався нею Щусь тоді, коли власники машин зніжених — всіх отих «Жигулів», «Москвичів», «Волг» — дбайливо ховають їх до гаражів, змащують-перемащують, піднімають на колодки, закутують і закушкують. Робив урочисті виїзди із своєю циганкою в гості, в райцентрівські магазини, тепер, виходить, возив з роботи Котю.

А що треба механізаторові? Коли неспроможний одразу знайти шляхи підходу до дівчини, то до машини й шукати не треба! Гриша підстежив, коли пізно ввечері Щусь пригримів на своєму «броньовику» по дочку і вже був там, вже крутився коло машини, виявляючи таку бурхливу цікавість, що помітно було навіть у темряві і навіть такому лінивому чоловікові, як лісник.

— Чого це ти крутишся? — виждавши скільки треба, тобто викуривши довжелезну цигарку і сплюнувши відповідне число разів, спитав Щусь.

— Інтересуюсь вашим «Москвичем», дядьку Василю.

— Бреши другому! Тебе від твоєї техніки та оце потягло б до мого тарантаса?

— Дивлюся, що у вас фари не горять.

— Без фар дорогу знаю.

— Все ж таки — як без світла?

— Ти й без світла мою Котю побачиш! Інтересуєшся, то так і кажи! Залазь до мене.

— А Котя?

— І Котя вміститься. У цій машині не таке вміщалося. Диких кабанів возив!

— Живих?

— Встрелених. Залазь!

— А Котя не буде проти?

— Питаєш! Що то й за дівчина, коли вона не опинається! А ти не лякайся.

Котя не здивувалась, побачивши Гришу в машині, мовчки вмостилася на задньому сидінні.

— Куди вас одтарабанити? — добродушно спитав Щусь.

— Може, в кіно? — несміливо запропонував Гриша. — Сьогодні в Будинку культури нова картина.

— Одчепись із своїм кіном, — незлобиво сказала Котя.

— А чо’ б тобі й не піти? — озвався Щусь. — Чи додому кортить горшки матері перемивати?

Горшки виявилися переконливішими за Левенця, бо Котя замовчала, і лісник попровадив свого «броньовика» по головній вулиці Світлоярська до центральної сільської площі.

Кіно не принесло особливої радості. Там показували любов за сто чотири хвилини. Хлопець побачив стюардесу, одразу повів її до себе додому і… Так усе просто, як чхнути. А тут лиш доторкнувся до