Левине серце - Павло Архипович Загребельний
— Тому що ви мене теж не знаєте.
— Стривай. Як твоє прізвище? Левенець? А землемір Левенець тобі хто? Родич?
— Він ваш напарник по полюванню. Він і товариш Вивершений.
Згадка про знятого Вивершеного роздратувала суддю. Він рішуче підійшов до дверей і покликав:
— Поліно Андріївно, а йдіть-но сюди.
— Я вас слухаю, Сидоре Дмитровичу, — ввійшла секретарка.
— Поясніть, будь ласка, цьому молодому громадянину, хто я такий.
— Ви, Сидоре Дмитровичу, районний народний суддя товариш Верещака.
— Дякую вам, Поліно Андріївно, можете бути вільною.
І, коли секретарка вийшла, суддя сховав рушницю до шафи, сів на стілець, пожував вузькогубим ротом, спитав:
— Чув?
— Чув.
— Усвідомлюєш?
— Усвідомлюю.
— До кінця треба усвідомити — тоді в тебе з голови всі дурощі вилетять. Ти думаєш, коли я ружжо чищу, то я не думаю? Думаю весь час над тим, щоб менше судити таких, як ти.
— От спасибі. А тільки я прийшов просити, щоб ви мене судили.
— Судити? За що?
Аж тоді Гриша розповів Верещаці все про землеміра, про маму Сашку і про свій намір повернути мандрівному батькові всі його аліменти до копієчки і неодмінно через суд.
Верещака вислухав і довго думав. Може, карався, що вибрав собі Левенця-старшого в напарники на полювання і, виходить, помилився так само, як у свій час з Вивершеним. А може, взагалі мав звичку не квапитися з рішеннями. Він думав солідно, по-державному, бгав зморшками лоб, тоді розрівнював їх рукою, розтирав шкіру, тоді знову бгав і знову розрівнював, аж Гриша злякався: ану ж протре наскрізь!
— Нічого не вийде, — нарешті сказав суддя.
— Не вийде? Чому?
— Не можна. Закон не має зворотної сили.
— А яку ж він має силу?
— Закон діє тільки в один бік. Для того й існує. Він у одній руці — в караючій. А що сталося б, коли б він і цю руку карав? Братовбивство й нерозбериха? Ні, ні! Це однаково, що ружжо стріляло б і в зайця, і в мисливця одразу. Може таке бути?
— Не може.
— От бачиш.
— Та не може не тому, що ви думаєте!
— А чому ж? — зацікавлено ворухнув своїми бровами Верещака.
— Бо в нас ні зайців, ні мисливців.
— Як то? Та я голова районного добровільного товариства. Тисяча сімсот вісімдесят три члени.
— Члени є, а зайці? Де вони в наших степах? Все розорано, трактори гуркотнявою порозганяли всю живність до самих кордонів. А де заєць утримався — хімікаліями додавлюємо. Он я читав — на Чернігівщині колгоспи заячі ферми відкривають. Розводять зайців і за кордон за валюту на розплід продають. Ото хазяїни! А в нас ні зайців, ні мисливців.
— Та я ж голова…
— То, вважайте, й не мисливці, а самі п’яниці. Аби від жінки втекти та півлітровку роздушити. Як ото мій батечко-землемір. То суд мені не може помогти?
— Безпрецедентний випадок. У тебе що — гроші зайві?
— У кого вони зайві? Я ж вам не капіталіст. Зароблені. Хочу йому вернути.
— То знайди його і верни.
— Е ні, я хочу, щоб йому соромно стало перед законом.
— Закон не соромить. Він карає.
— Треба, щоб і соромив.
— Це вже товариський суд. Розгляньте землеміра в себе в колгоспі.
— Він не член нашого колгоспу. Та й навіщо людей у це вплутувати? Я — син, він — батько, а між нами потрібен посередник.
— Не можу ним бути, хлопче, не можу. — Суддя підвівся, був вищий од Гриші на півголови, грізність з нього злетіла, стояв старий, утомлений чоловік, і якось подумалося хлопцеві, що й справді добре, коли суддя чистить собі рушницю або заклопотаний ще чимсь стороннім, а нікого не судить.
— То прощайте? — сказав він.
— Прощай, — сказав суддя.
Зубчатку до комбайна Безкоровайний знайшов аж у сусідньому районі, одвіз туди навзамін якусь іншу деталь, і Гришина машина загуділа й запрацювала, обмолочуючи валки гречки, які давно вже дожидали тої загадкової зубчатки і від нетерплячки аж мінилися барвою — від гранатової до сумно-споловілої. Молотилося добре, у Педана помітно піднявся настрій: як не є, для чоловіка починалися справжні повнометражні заробітки, тому, коли помічник запустив Гриші у вухо довжелезним якимсь реченням-криком, комбайнер, за шумом агрегатів не розрізняючи окремих слів, навіть не став силкуватися, щоб схопити приблизно суть сказаного чи бодай визначити, як це неодмінно зробив би Варфоломій Кнурець, синтаксичний різновид речення. Бо, власне, яка різниця, коли ти ковтаєш пилюгу від гречки, підбираючи своїм СК залежалі валки і не бачачи білого світу, — чи до тебе звертаються складнопідрядними, складносурядними, а то й простими реченнями?
Але Педан уперто домагався Гришиної уваги і, втративши надію досягнути свого з допомогою слів, удався до дій фізичних: штовхнув комбайнера в плече, а тоді вдався навіть до насильницьких акцій: повернув йому голову так, що той відірвав напружений погляд від валків і зміг поглянути назад. Полем, слідом за комбайном, але не випереджаючи його, а скромно тримаючись на відстані, їхали дві машини: газик їхньої головихи Зіньки Федорівни і ще один газик, який Гриша ніби й знав, бо вже бачив, але й не пам'ятав як слід, чий же він. Але ось той малознайомий газик випередив комбайн, сивоголовий чоловік, який сидів у машині за рулем, вискочив на стернище, і по тому, що він був однорукий, Гриша впізнав секретаря райкому Степана Михайловича. Коли комбайн наблизився до Степана Михайловича, той помахав Педанові, запрошуючи його на ходу зістрибнути вниз, і, щойно той опинився на стерні, чіпко вхопившись своєю єдиною рукою за поручень, застрибав на одній нозі, другою ніяк не потрапляючи на досить незручну приступку. Гриша пригальмував, хотів зупинити машину, але Степан Михайлович заперечливо крутнув головою і вже за хвилю був на Педановім місці і щось крикнув комбайнерові, мабуть, просив, щоб той робив своє діло, а на нього не зважав.
Ситуація: секретар райкому помічником комбайнера! Кому ще таке випадало?
Вони пройшли загінку (Педан трюхикав слідом, тоді підхопила його машина, яка повернулася з току по гречку), Степан Михайлович зістрибнув на землю, покликав за собою Гришу, Гриша передав комбайн Педанові і теж зістрибнув униз на червонясту, майже інопланетного кольору стерню, хоч, правду кажучи, стерні тут майже не було, так, їжачок якийсь, бо це поле косив Гриша, а він намагався брати при самій землі, як учив його завжди Безкоровайний.
Вони пропустили комбайн трохи вперед. Степан Михайлович спитав:
— Втрати як?
— Та стараємося, щоб поменше. Хоч гречка й вимолочується не дуже. Зав’яла, чи що.
— Освоївся вже на комбайні?
— Та освоївся, а от з простоями не освоюсь, мабуть, ніколи. У нас тільки Самусь не стоїть. У
