Левине серце - Павло Архипович Загребельний

спрацьованих і недопрацьованих газів, в тріскотняві, стрілянині, пахканні, чмиханні, в завиванні, скреготі, гудінні, брязкоті котилося все, що могло котитися, бігло, летіло, мчало навмання, наосліп, оскаженіло, наввипередки. Їхали машини вантажні, легкові, державні, колгоспні, власні; їхали мотоцикли й трактори, колісні й гусеничні, з причепами й охляп, по ділу й без діла; їхали елегантні мопеди й велосипеди з саморобними моторчиками, всім треба було проїхатися саме по головній вулиці Світлоярська; завертали сюди трактори з поля, заїздили навіть із сусідніх сіл («Кажуть, у Світлоярську новий асфальт поклали, давай заскочимо!»), змагалися в швидкостях, у ревінні, в двигтінні, в димових шлейфах, у вихлопах, хто більше, хто дужче, хто вище пальне в світлоярівську атмосферу. Дим-димок від машин… Гай-гай, минула пора, коли на всю Україну, на весь її безмежний повітряний простір пахкали димком два слабосилі трактори: один довженківський, другий тичинівський! Тепер Світлоярськ мав пережити справжній цивілізаційний шок не так від надміру техніки, як від її неприродного, сказати б, протизаконного й злочинного скупчення на коротенькому відрізку. Якийсь школяр, намагаючись перевершити трактор «Беларусь», що посилав свої вихлопи просто в небо, пристосував до свого змоторизованого велосипеда вихлопну трубу з довжелезного гумового шланга, закріпив його на двометровій тичці і вив’юнювався поміж технікою на асфальті, стріляючи чорним димом вище за всіх. Цивілізація! Кури боялися перебігти дорогу, всі візити півнів до сусідніх курочок відмінено, відкладено на час невизначений. Коти з переляку дерлися на дерева і зеленооко блимали на те, що відбувалося на дорозі. Собаки попервах були спробували чесно виконувати свої собачі обов’язки, тобто обгавкувати все, що пробігало повз них, але вже надвечір першого дня захрипли, знесилилися, а тоді й зовсім впали у відчай і або ж несміливо сідали на власних хвостах попід парканами, або залягали в дворах, сподіваючись перечекати це новітнє нашестя. Марні сподівання!

Шалений біг не вгавав, він ще набирав на силі, машин більшало з кожним днем, техніки прибувало як у колгоспному господарстві, так і у власному користуванні в колгоспників. Самусь, наприклад, випробував і обидва свої мотоцикли, і машину; Рекордист Іванович, що спершу їздив тільки на мотоциклі, несподівано в неділю з’явився на новенькому «Москвичі», який щойно придбав йому батько його Іван Іванович Несвіжий; навіть Гриша Левенець, хоч який спокійний був хлопець, теж піддався всезагальному шалові й пиряв на мотоциклі туди й сюди по асфальту, катаючи то свого помічника Педана, то іноді Котю, яка від політики «відчепись — не чіпляйсь», мабуть, під впливом асфальту, несподівано перейшла до підступної тактики гри на два фронти і каталася тепер на мотоциклі то з Левенцем, то з Самусем. Щастя, що відмовлялася їздити з Самусем на машині, бо мотоцикли — це справа видима, тут ні прихованості, ні таємничості, ні недозволеності, які можуть процвітати в закритій машині, та ще в такого типа, як Самусь.

Ганяла по асфальту не тільки молодь, а й люди поважні, з становищем, сама Зінька Федорівна тепер те й знала, що чухкала своєю «Волгою» то від контори до ферм, то від ферм до контори; товариш Зновобрать, який ще, на жаль, не мав для сільради ніяких транспортних засобів, змобілізовував для себе то «Волгу» Зіньки Федорівни, то якусь вантажну машину, то й чий-небудь мотоцикл і теж проскакував разів з п’ять чи шість на день по асфальту, приглядаючись до порядку. Навіть Петро Безтурботний вирішив змінити свій усталений маршрут од плавнів до ферм так, щоб він захоплював асфальт, і пара його гнідків сонно плентала тепер щодня посеред знесамовитілої техніки.

Хто б усе це міг пояснити і як пояснити?

Дядько Обеліск, що звик підсумовувати всі нові явища в лаконічних формулах «знищить» і «водрузить», від заяв утримувався, мабуть, теж був приголомшений небувалим явищем, попросту кажучи, був у стані цивілізаційного шоку. Щусі й Самусі були учасниками великих перегонів на світлоярівському асфальті — отож їм було не до узагальнень, висновків і пояснень. Шкільні вчителі, аж до велемудрої й досвідченої Одарії Трохимівни, демонстрували цілковите безсилля, бо вчителі завжди безсилі перед невідомим. Доктор ерудичних наук Варфоломій Кнурець, коли автор розповів йому про те, що відбувається в Світлоярську, став наводити якісь занудливі статистичні дані про те, скільки в якій країні машин, але це було типово не те.

— Машини, про які ти кажеш, кудись їдуть і щось везуть, — зітхнув автор. — А в Світлоярську ніхто нікуди не їде. Тут просто їздять! Може їхати й завернути через сто метрів, може виписувати по шосе кола, вісімки, може їхати зигзагами, це вже просто їзда задля їзди, як мистецтво для мистецтва. Чим це можна пояснити?

— В діях людства подібних прецедентів не спостерігалося, — розвів руками Варфоломій Кнурець.

Чи не найближче до істини підійшов найстаріший житель Світлоярська столітній дід Гнат, який сказав просто й коротко: «Все ото нечиста сила казиться!»

Досі мова йшла тільки про речі видимі. А коли взятися за невидимі?

Тоді одразу й з’ясується, що цивілізаційний шок викликано у Світлоярську не наявністю асфальтованої вулиці, і не великою кількістю техніки, і не психічним складом світлоярівців, а космічним змаганням двох начал, биятикою двох темних сил, попросту кажучи, двох чортів: старосвітського карпоярівського чортяки і модерного світлоярівського чортика.

Карпоярівський чортяка був старий і рудий, бо щоразу появлявся на світ божий з глинища, де містився засекречений контрольно-пропускний пункт до пекла й назад. Від старості поточений склерозом, як старе дерево шашелем, а від роботи в шкідливих для здоров’я пекельних цехах розкашляний і розшмарканий, чортяка мав би давно піти на пенсію, якби міг підлягати людським законам, але верховний сатана, посилаючись на чортяче безсмертя, не давав своїм підлеглим не те що пенсій і щорічних відпусток, а скасував навіть вихідні дні й щонайкоротші перепочинки. Так воно й вийшло, що старому й кволому чортяці випала нелегка доля змагатися з модерним виродком бісівського племені. Світлоярівський молоденький чортик відзначався цивілізаційною бадьорістю, зухвалістю й неперебірливістю, хворощі йому були ще не знані, тому в майбуття він дивився з оптимізмом і взагалі сповнений був здорового нахабства і зневаги до всього старого, минулого, колишнього. Ночував він не в сухій вербі або в сухій груші і не під бузиною, як споконвіку заведено було в усіх відсталих українських чортів, а в двигунах внутрішнього згорання (в електродвигуни не залазив, бо електрика лишалася незбагненною і загрозливо-неприступною навіть для диявольського племені), харчувався нафтою, соляркою, гасом і бензинами, найбільше полюбляючи високооктанові А-76 і А-93, а коли перепадало, то й «Екстрою» (це вже тільки з столичних машин, бо для місцевих її не завозили, а інтуристи, які заправляють свої