Левине серце - Павло Архипович Загребельний

би виникнути одразу після переселення, викликаний безліччю прекрасних причин: архітектурою нового села, електрикою, водогоном, газом, радіо, телевізором, телефоном, небаченими громадськими будівлями, монументами на просторих площах Світлоярська, зрошувальною системою, яка поклала край залежності від примх погоди, чайною, де давали не тільки чай, а й дещо міцніше, цілим загоном сільськогосподарської авіації, який отаборився за Світлоярськом, на колгоспному аеродромі, поряд з бригадою механізаторів. Усе це сприймалося як належне, як даність, як завойоване й закономірне, воно ставало побутом, звичайним життям, іноді навіть буденністю, ніхто не захоплювався всемогутньою силою електрики й не заклякав побожно перед таємничою дією електронів, три трансформатори (один коло сільради, другий коло ферм, третій коло Самусів) привертали увагу не більше, ніж колись курінь на баштані або колодязь з журавлем; газ був балонний, але світлоярівці вже очікували, коли спорудять газопровід Оренбург — Західний кордон, щоб десь втулитися з своєю трубочкою й собі, тим часом законно обурювалися, коли траплялися перебої з завезенням балонів, і в районній газеті «Голос степу» в рубриці «Листи трудящих» скаржилися: «Доки Світлоярськ сидітиме без газу? Іншим завозять, а нас минають». Деяке збурення вніс у життя світлоярівців телевізор. І не занадто цікаві програми Українського телебачення, а також не через те, як назвав його Варфоломій Кнурець, радіологічне оскаженіння ефіру, що його викликали над Світлоярськом електромагнітні поля від радіо, телебачення й високовольтних енергетичних ліній, — просто розпочалося змагання, в кого вища телеантена, в кого красивіша сталева вежа, хто вловлює більше програм; коли ж Безкоровайному його сини, які давно вивчилися на інженерів сільгоспмашин і десь працювали на тракторних і комбайнових заводах, понаварювали до його телевежі сталевих драбинок, трубок, щіток та їжаків і телевізор бригадира колгоспних механізаторів став ловити не тільки всі радянські програми і програми Інтербачення, але й Рим, Париж і дрібненькі європейські країни, тоді село кілька місяців вело гарячі суперечки про те, де вродливіші теледикторки: в Римі, в Парижі а чи в деяких дрібненьких європейських країнах.

Не дуже стривожилися світлоярівці, не почувши жайворонка в полі, бо якось не вміщалося в голові, щоб таку гарну пташку могли витравити гербіцидами, хотілося думати, що вона просто не прилетіла одну й другу весну, як не прилітають іноді ластівки. Трохи більше стурбувалися, не почувши деркача. Все ж таки жили колись на краю плавнів, коло високих трав, і щоліта чули, як у тих травах подає голос деркач. Ніхто його ніколи не бачив (бо втікав деркач навіть од всюдисущих косарів), деркач теж нікого не бачив, він собі дирчав у травах, всі люди те чули, а він чув людей. Повесні приходив пішки з Африки, восени знов мандрував туди, так тривало завжди, а от у нове село не прийшов. Чи то збройний конфлікт на Близькому Сході, чи гербіциди, чи безліч шосе по дорозі стали на заваді. Одним словом, цивілізація.

Світлоярівцям жалко було деркача. Вони вважали, що він все ж прибігав на старе місце, але не знайшов ні Карпового Яру, ні високих трав, засумував і відкинувся, більше не з’явився.

Досить спокійно сприйняли світлоярівці зникнення різнокольорових (іноді й вельми славних) українських горілок, всіх отих «Полтавських», «Сумських», «Чернігівських», «Вінницьких», «Запіканок», «Спотикачів», «Перцівок», «Вишнівок», «Слив’янок», і заміну їх універсальною «Екстрою». Непомітно перейшли також від домашніх паляниць до сільмагівського хліба; за статистичними даними товариша Зновобрать, в Світлоярську вже не було жодної жінки, молодшої за тридцять років, яка вміла б спекти українську паляницю; пампушки, книші, пиріжки поволі забувалися, плескачі вперто пекла, здається, тільки Вустя-Чухалка, бо це була її фірмова страва, навіть славу цього села — вареники — в найпростіших їх модифікаціях (з сиром і з давленою картоплею) спробували передати в систему громадського харчування, де вона втратила свої високі якості й неповторний смак і була названа дотепниками «недоварениками». Жінки радо відмовлялися від стояння коло печі, їх влаштовував перехід на державне постачання, чоловіки загалом теж були за вивільнення жінок од деяких домашніх справ, але по їхніх тонких натурах і вишуканих, як у всіх українців, гастрономічних смаках відчутно вдарило збіднення раціону, і вони гірко поспівували слідом за карпатським поетом Степаном Пушиком: «Гей, ча-ча, гей, чу-чу, — я вже хліба не печу. Якби ще хтось так зробив, щоб і їсти не варив!»

Але ж як подумати, то цивілізація не в тому, що їдять, що п’ють і які птахи співають тобі над вухом. Цивілізація навіть не в машинах, виявляється. Бо в Світлоярську тих машин, тих двигунів внутрішнього згорання, тих електродвигунів було стільки, що вистачило б на невеличку країну, яка розвивається. Але шоку це в Світлоярську не викликало ніякого, сприймалося знову ж таки як даність і закономірність.

Шок був викликаний великим науковим відкриттям, яке світлоярівці зробили пізньою весною того року. Виявилося, що цивілізація не в тім, на чому їздять, а по чому Їздять. Поки ти ганяєш машини, мотоцикли, мопеди й велосипеди по пилюзі, по багнюці, по пісках, глині й чорнозему, по баюрах, бакаях, ямах, чорториях, рівчаках і калюжах, то хоч які досконалі ті транспортні засоби, цивілізації ти не відчуєш і на копійку. Але проклади кам’яну дорогу, та залий її рівненько асфальтом, та прокотись по ній на гумових колесах, піддаючи газку, — ото воно, ото радість, захват, запаморочення і чудо з чудес!

Від першого дня переселення на нове місце світлоярівці вперто кидалися думкою до отих кількох кілометрів багнюки, що відокремлювали їх від широкого світу. Було багато розмов, суперечок, критики й самокритики, на кожних звітно-виборних зборах колгоспу «Дніпро», на всіх засіданнях сільвиконкому нагадувано керівництву про дорогу, але Зінька Федорівна, підтримувана товаришем Зновобрать, посилалася то на відсутність коштів, то на зайнятість важливішими справами, то на потребу виконання чергових завдань, то на недовиконання зобов’язань перед державою. Нарешті, в грудні минулого року на звітних зборах Зіньці Федорівні сказано так: або кладемо шосе, або сама бери молоток і бий камінь, коли в колгоспі не можна знайти десять чоловіків та п’ять автомашин. Критика, як відомо, рушійна сила, вона зрушила навіть Зіньку Федорівну, і вже до травня в Світлоярську відкрито першу чергу майбутнього колгоспного шосе. Щоправда, оті кілька кілометрів так і лишилися в первісному стані, асфальт був прокладений тільки в самому селі по головній вулиці, що з’єднувала адміністративний центр Світлоярська з фермами. Всього два кілометри сірої широкої стрічки асфальту, а що зчинилося!

З раннього ранку до пізньої ночі, з невеличкою перервою чи то на сон, чи то на збирання нових сил для нових шаленств, по асфальту з диким ревінням, на максимальних швидкостях, в чорних вихлопах