Двері в день. Міс Адрієна - Гео Данилович Шкурупій

Коли ми перейшли залізничний насип, нам здалося, що ми перепливли океан і потрапили до Америки. А це перед нами не наш український Кичкас, а яка-небудь золота копальня з Клондайку.

Німецька колонія Бентань розкинулася перед нами, пишаючись своїми череп’яними червоними покрівлями. Не звертаючи уваги на грім вибухів, вуличками бігали діти, хазяйки готували обід, а на подвір’ях гули молотарки, здіймаючи золоту куряву.

Над колонією звисла хмара диму од вибухів і пилюки.

Коли ж ми підійшли ближче до центру Кичкасу і побачили американських інженерів у сомбреро, у високих черевиках, у штанях пляшками, ми остаточно переконались, що це перед нами справжні, коли не золоті, то електричні копальні.

Після порогів і плюскоту Дніпра, після дикої природи, що оточувала нас кілька днів, ми були вражені тим рухом, що відчувався тут на Дніпрельстані.

Ось високо на горі, куди не дістануть хвилі Дніпра, будують величезний театр. Там високо стукотять молотки, гуркоче бляха, із тріском падають дошки. Люди, як птиці, стрибають високо у повітрі на покрівлі театру і наповнюють простір рухом і гучною працею.

Далі праворуч перед нами повстає високий будинок, увесь у риштуванні, в бантинах і дошках. Це закінчують будувати Дніпрельстанове управління. Далі, на правому і лівому боці Дніпра тисячі людей копають землю, тисячі коней і возів, здіймаючи неймовірну куряву, довгими нескінченними ланцюгами возять ґрунт. Гудки паровозів тривожно й настирливо вриваються в цей гамір вибухів, стуку й торохкотіння тракторів.

Пароплави, катери й човни розрізають води Дніпра, везучи на баржах каміння, пісок або ліс.

Вулицями Кичкасу гуркотять ваговози, автобуси й великі трактори, запряжені у вагони на гумових шинах.

До деталей приглядатися не можна, бо тоді остаточно губишся в цьому вирові праці й руху. Нархарчівські їдальні, касарні, базар, амбуляторія, пошта – все це оточено юрбами робітників, галасом і стуком. Тут у всьому почувається могутня хода соціялізму, могутній рух уперед. Тут здійснюється електрична мрія нової України. В цих копальнях здобувають електрику.

Дніпрельстан зворухнув увесь південь України: тут тільки й чути розмови про нього. Розмови короткі й напружені. Безліч спліток, нарікань переплітаються із справжнім захопленням.

Місцеві запорозькі газетки віддають найбільше уваги Дніпрельстанові. Особливо гостро стежать вони за зловживаннями й за проявами бюрократизму та протекціонізму.

В газетці «Червоне Запоріжжя» ми прочитали в одному із звітів сміливі слова якогось робітника, що гостро виступав проти протекціонізму. Він заявив, що Дніпрельстан – це великий океан, що в нього вливається брудна засмічена річка протекціонізму.

В цьому відношенні на Дніпрельстані справді не все гаразд. Старі специ, що працюють на Дніпрельстані, ніяк не можуть і тут позбутися своїх старовинних звичок, але око робітника гостро стежить за ними, і всі їхні махінації рано чи пізно викривають.

Нас трохи вразив ще один момент – це відсутність культурної роботи. Зовсім не говорячи про будь-яку українізацію, працює тут, за даними старшого інспектора Дніпрельстану, 60 % українців, тут не можна знайти української газети, а тим більше української книжки.

Ми вважаємо, що це є хиба, яку наш Держвидав та політосвіта повинні виправити.

Не зважаючи на те, що тут більшість робітників українці, всі написи тут російською мовою. Ми старанно шукали тут слова Дніпрельстан, що всім подобається своєю звучністю, але ніде його не знайшли.

Це є лише прикра зовнішність, бо Дніпрельстан є в глибинах тієї робітничої маси, що так напружено здобуває електричну енергію.

Зовнішність завше, звичайно, залежить од культурної верхівки. Верхівка на Дніпрельстані складається з інженерів та спеців.

Нам довелося познайомитися з кількома з них.

Перша наша сутичка з ними була в питанні про українізацію. Треба було б чути всім, як ці вигодувані на українських хлібах люди міркують про українізацію.

Українізація – це насильство. Українські селяни всі говорять російською зіпсованою мовою, українська мова – це вигадка. І, нарешті, старший інспектор Дніпрельстану, інженер Ковгун, заявив, що українців привезли з Галичини.

Тоді ми заявили, що коли далі так логічно міркувати, то можна дійти висновку, що мавпу вигадали німці.

З другого боку, коли іде розмова про Дніпрельстан, ця публіка стає надзвичайно шовіністичною.

Вони всі обурливо заявляють: «Ми запорожці, наші предки звідси, ми українці, а нас звільняють з Дніпрельстану і виписують людей з Москви. Москва все захопила в свої руки і не дає нам ходу…»

«От вам і верхівка… І добре роблять, що звільняють отаких спеців, – подумали ми, – бо тоді дійсно всі родичі „запорожців” мали б навантаження, а Дніпрельстан не посувався б ні на крок».

Такі розмови призводять до того, що навколо Дніпрельстану утворюється неприємна атмосфера спліток. Ми добре розкусили цю публіку і всі ці розмови не зіпсували нам настрою, не зменшили нашого вражіння від великих радянських будов.

Хай, на думку інженерів, українців привезли з Галичини, але на Дніпрельстані їх 60 %; хай запорозькі специ нарікають на Москву, але на Дніпрельстані працюють відомі вчені інженери й навіть американці, але Дніпрельстан буде.

Робітникам Дніпрельстану потрібна хороша преса, їм потрібна книжка її культурна розвага.

Тоді може й специ довідаються, що українців не привезли з Галичини, а мавпу вигадали не німці.

А селянство й робітництво, що напружено б’ється з природою, що провадить регулярно жорстоку війну з нею, мусить мати культурний відпочинок.

XXV

Екскаватор

Перші дні в Кичкасі проминули для Теодора Гая та Петра Пустовійта як експрес, що вражає своїм блискавичним рухом, мигтінням та гуркотом.

Теодор Гай та Петро Пустовійт деякий час відчували себе героями американського фільму, що в ньому дія відбувається на золотнищах у Каліфорнії за тих часі, коли лише починалася золота пропасниця. І справді, вони бачили, як перед ними зростало нове місто, що одягнене в намети й дерев’яні бараки, але рухливе, бундючне, гомінке.

На шляхах, які курили пилюкою, вже скрізь стояли ще жовті, допіру поставлені стовпи, що мали бриніти від туго натягнутих дротів. У сірому поросі, м’якому, як пух, в деяких місцях уже гадюками звивався дріт. Але все це були лише допоміжні засоби в добуванні головної електричної енергії.

Скрізь, де що не робилось, все нагадувало про основну мету роботи цього ділового руху, що збудив заснулі степи й сіре каміння, вилизане водою Дніпра. У всьому почувалась електрична пропасниця. Вона була в руках і ході людей, у їзді вантажних автомобілів, у криках паровозів і гудінні пароплавів і, нарешті, в глушних вибухах, коли, шукаючи електрики, зривали скелі.

Приголомшені рухом і розмірами робіт Гай та Пустовійт кілька днів безпорадно крутилися в цьому вирові праці, не знаходячи для себе місця. Вони ночували під небом