Двері в день. Міс Адрієна - Гео Данилович Шкурупій

Оксана принесла йому тарілку супу і, спершись однією рукою на столик, троху збоку подивилась на нього. Вона вловила в погляді Гая щось таке, що примусило її трошечки почервоніти й сліпучо блиснути очима.

– Нам тут розмовляти, звичайно не дуже зручно… Я ввечері вільна і ми зможемо поговорити. Приходьте годині о сьомій до пристані, ми якось проведемо цей вечір…

І вона, не чекаючи відповіді, відійшла від нього, ніби була переконана, що він не відмовиться й обов’язково прийде. Вона не помилялась.

Гаєві надзвичайно подобалась така самостійність у кожної жінки. Він у цьому бачив підвалини нового суспільства, підвалини нових стосунків між людьми і підвалини майбутнього життя людськости. Хіба не жінка сприяє утворенню нового побуту, нових традицій? Гай був певний того, що коли б жінка була забезпечена працею в такій мірі, як чоловік, не було б проституції, не було б старої сім’ї, не було б тієї гнилизни, що підточує людськість.

Коли б уряд видав декрета, що забороняв би чоловікам обіймати посади з легкою працею, це був би величезний крок уперед. Смішно, коли в їдальнях подають тарілки кремезні чоловіки, яким лише волам хвости крутити; смішно, коли такі ж чоловіки в канцеляріях виконують роботу, що її зробила б не тільки жінка, а й дитина. Є безліч фахів, що личать лише жінкам, а їх загарбали чоловіки, залишивши жінці право на власне тіло. Коли б уряд заборонив чоловікам обіймати такі посади і на цих посадах працювали б жінки, надзвичайно просто й радикально змінився б увесь наш побут.

Увечері Гай з Оксаною гуляли берегом Дніпра. Денна спека потроху пом’якшувалася холодком Дніпра. Було дуже приємно розмовляти тихо і слухати, як рипить під ногами пісок, як плюскає вода, денебудь далеко гуде пароплав або потяг.

Трохи втомлені ходьбою, бо вони зайшли досить далеко, аж до залізничного насипу, Гай з Оксаною присіли на попаленій сонцем траві і дивились на зеленкуватий кичкаський міст, що гарно й сміливо сарною стрибнув з одного берега ріки на другий і так повис у повітрі, витримуючи на собі тягар багатотонних потягів, не спираючись ні на які підпори.

Високі чортополохи оточили Гая й Оксану густою зеленою сіткою і їхні червоні квіти солодко пахли медом. Оксана й Гай розмовляли про різні життєві події, що їм довелося пережити. Їхня розмова щоразу ставала інтимніша.

Гай, розмовляючи з Оксаною, непомітно для неї і для себе, ніжно пестив рукою її коліно, іноді випадково забираючись вище панчохи. Од Оксани пахло якимись солонкуватими пахощами, що змішувались з солодкістю чортополохів і туманили голову Гаєві.

Оксана зовсім лягла на траву горілиць і випадковий подув вітру трохи сміливо відкинув її спідницю, відкривши в одному місці невеличкий шматочок тіла, як шукач золота випадково відкриває блискучий самородок. Гай сидів, схилившись над Оксаною, і вони говорили про різні речі, що оточували їх. Така розмова все звужувала стіни з чортополохів, залізничного насипу, ріки й неба, вона дозволяла іноді необережно притиснутись плечем або грудьми один до одного.

– Оксано, що це за ґудзика я знайшов на вашій сукні?..

– Ах, залиште, Тоде!..

– Ось ще…

– Тоде, я що сказала?

– Яка ви хороша, Оксано, у вас дуже гарні ноги!.. Але ж тут трохи незручно сидіти: я сів на якогось камінчика…

– Пустіть, не пустуйте, Тоде!..

– Оксано, ви мені дуже подобаєтесь! Я…

– Ай, що ви робите, Тоде?

– Нічого, нічого… Оксано! Ти така прекрасна, Оксано!

– Ну, навіщо це? Навіщо? Ай, Тоде, який ви…

– Тоде!..

– Тоде…

– Ну!..

– Ти божевільний…

– Я тебе кохаю…

– О, кохаю…

– кохаю…

– охаю

– хаю…

– аю…

– ю…

Тру-ра-ра-ту-та-та…

Бум…

Бум-бум… Грох… ах… ах… грр…

Гу-у-у…

Цумба-жох… цумба-жох…

Гех…

Гез…

Гай замріявся коло машини, прислухаючись до напружених звуків праці, що оточувала його. Після таких солодких і запашних вечорів і ночей знову вставав гарячий день, наповнений вибухами скель, ударами кайла, молотків і чохканням різноманітних машин.

Під ногами Гая дрижала підлога, навколо Гая дрижали стіни екскаватора, який живою істотою гриз каміння й ґрунт, навантажуючи ним швидкі вагонетки.

Величезна лопата екскаватора нагадувала пащу химерного чудовиська. Ця паща крицевими зубами вгризалась в подерте динамітом каміння, набирала його кілька десятків пудів і потім з дзенькотом і гуркотом випльовувала в чергову вагонетку. Один Пустовійт сидів коло кранів і важелів, і лопата, як покірний кінь, слухалась кожного його руху.

Екскаватор допомагав людям копати ґрунт, допомагав добувати електрику.

Людський розум понавиходив собі на допомогу безліч дивовижних машин і кожна найпростіша машина була міцніша будь-якої людини.

Гай виглянув з вагону екскаватора, щоб подихати свіжим повітрям, і вже дивився на електричні копальні, що розкинулися перед ним у гуркоті й русі гарячого дня.

Увесь рух, що його оточував, і вся праця мала сконденсуватись у сліпуче електричне проміння.

У легких випарах ріки вже мрією вставав освітлений електричними сонцями, заколисаний ритмом турбін і падінням води, відбитий у блискучих плесах, осяяний іскрами домен —

– Дніпрельстан.

Квітень 1928.

Київ.

Міс Адрієна

Роман

I

Звідси було видно затуманену смугу моря. Там на ній поволі зникав пароплав, що недавно вийшов із порту. Безмежні кола повітря робили велике місто звичайним селищем. Франц Каркаш спинився тут під навалою просторів. Він подивився на далекий пароплав з нестерпним бажанням бути на ньому. Неоформлені почуття одно по одному товпились до порога свідомості, поки не сконденсувались у жагучу реальність. Франц Каркаш трансформувався.

З рудим, як вогонь, буйним волоссям, гладкий, здоровий, з обличчям Франца Каркаша, піаніст грав на роялі. Блискучий чорний інструмент підстрибував, як м’ячик, під його руками. Симфонія просторів розсувала обрії. Франц Каркаш грав з надхненням, яке буває лише уві сні.

У просторій лабораторії, що нечутно дзвеніла гнутим склом різноманітних реторт і колб, стояв учений. У нього була пряма спина і довгі ногі, та обличчя в нього було обличчя Франца Каркаша. Схиливши голову трохи на бік, він розглядав у пробірці якусь рідину, що мала ощасливити людство, а поруч синім вогником горіла спиртовка, що на ній поволі згорів і цей образ.

Інженер Франц Каркаш будував великий міст. Цей міст синів над Ла-Маншем велетенською райдугою. Франц Каркаш стояв, дивлячись на витвір своєї фантазії, поки вона не розтанула в тумані.

То була лише мрія.

На затуманеній смузі моря пароплав, що вийшов із порту, танув як тане свічка. Лише недогарок труби і товстий повалений стовп диму ще висіли над морем.

Тепер Франца Каркаша охопило