Двері в день. Міс Адрієна - Гео Данилович Шкурупій

У темному глибокому вибої, де від ліхтаря поблискував антрацит, Франц Каркаш, зігнувши голу й блискучу від поту спину, врізався в вугілля врубовим механізмом. І коли крапля поту сповзала йому по щоці до губів, він злизував її язиком, від чого обличчя його ставало чимраз задоволеніше.

Потім раптово сліпучий день розплився спекою над жовтими, як шкірка помаранчі, ланами. Високу стиглу пшеницю хвилював вітер і вона безупинно вклонялась сонцю. Франц Каркаш у солом’яному брилі звичайною косою валив колосся набік і обличчя його було радісне.

Та ось він вибіг на палубу пароплава з відром та шматком клоччя в руках і старанно став натирати мідні поручні, поки вони не поясніли, як ясніє ранок. Поруч плюскало море і Франц Каркаш безжурно насвистував.

На затуманеній смузі моря вже не було нічого. Була біляста смуга і прозорий туман. Пароплав зник.

Тоді Франца Каркаша охопили лють і одчай. Він підняв руки вгору і, розмахуючи кулаками, закричав, загрожуючи небові й місту:

– Роботи! Я хочу роботи! Ви чуєте, я хочу лише роботи!

Цей вибух незадоволеного бажання зовсім знесилив його. Він знову відчув голод і втому. Лишалось вертатись додому, і він мимоволі побрів тими вулицями, що були знайомі йому, як власні черевики, стерті об ці остогидлі тротуари.

II

Вулиці котили гамірливе життя. Тротуарами йшли люди, бруком їхали авто, наповнюючи безтурботністю і бензиновим запахом переламаний будівлями краєвид. Франц Каркаш безпорадно брів у той бік, куди його ніс натовп. Він скривив обличчя, мимоволі поправляючи пасок. Йому хотілося їсти.

Як велика куля збитої білої піни, з ковбасні викотилась гладка людина, подивилась на вітрину, в якій надзвичайно ввічливим рухом обпатране й веселе порося запрошувало до крамниці, і знову зникла в дверях, лишаючи по собі невловиме відчуття снігового обвалу.

Франц Каркаш незабаром порівнявся з вітриною. Тоді його мимоволі потягло до неї і він не спинився доти, поки його обличчя щільно не притиснулось до холодного скла. Так він стояв досить довго, нічого не відчуваючи, крім голоду, не відчуваючи гомінкої вулиці в себе за спиною. Кишені його пальта розкрили свою порожнечу, як голодні роти удавів, як порожні бочки, що чекають на небесну манну. Та це була марна надія.

Повз вітрину пливли тисячі ніг. То були ноги в лакованих черевиках, що на них хвилястими струмочками збігала найшляхетніша матерія, то були ноги дівчат у блискучих шовкових панчохах, що на них ледве помітна стрілка була дороговказом, яким ніхто ніколи не користався. То були ноги чоловічі й жіночі, худі й товсті, неспокійні й солідні, які, здавалось, були створені для того, щоб лежати під широким бюрком.

З діри під вітриною, де сиділа розважлива дівчинка, яка могла донесхочу спостерігати всі розміри ніг і відтінки панчіх, виліз кощавий, миршавий кіт. Йому щось дуже було не довподоби. Груба чоловіча нога зачепила його й він відскочив на бік, сильно знервований і ображений. Його хвіст, що нагадував криву палицю, різко засіпався, як сіпається око в нервової людини. Негайно ж за ним із діри вилізла й дівчинка. Її руки тонкі, як мотузки, теліпалися вздовж брудної спіднички. А коли вона схопила кота й притиснула його до своїх сухеньких грудей, в цих руках виявилося стільки ніжності й сили, що кіт опинився в такому полоні, з якого втікати не можна; та не стане й охоти.

Вулицею між натовпом ішов чоловік. Його зовнішній вигляд – пальто, черевики, кепі – цілком були тотожні з такими ж речами Франца Каркаша. Це був би його двійник, коли б він мав таке саме обличчя. Але обличчя в чоловіка було зовсім одмінне. Його обличчя не було понуре, як у голодного Франца. Очі його блищали й він часто оглядався. Це був нам ще зовсім невідомий Леон Мустак. На перший погляд могло здатися, що цей чоловік просто гуляє, уважно розглядаючи на вулиці кожну дрібницю, ніби він її ніколи не бачив. Але, придивившись, можна було помітити, що він старанно працював. Його рука ніби випадково потрапляла в кишені перехожих, ніби випадково обмацувала речі, що їх вони несли, або ненароком пестила щілини дверей крамниць, і тоді звідусіль стирчали хвостики білого паперу.

На деякій відстані за ним поспішав другий чоловічок, жовтий і ввічливий, з оксамитовим ім’ям – Самюель Плюш. Але, як він не квапився, йому ніяк не щастило наздогнати першого. То він натикався на якого-небудь перехожого й тоді мусів ввічливо скидати капелюха, що відбирало кілька секунд; то його затирав натовп, як затирає кригою пароплав, і тоді він маневрував, щоб знайти вільний прохід, і коли швидко виривався з такого проходу, то несподівано потрапляв в обійми якої-небудь огрядної дами, яка не дуже то охоче притискала його до своїх грудей.

Тим часом Леон Мустак швидко просувався до того місця, де стояв Франц Каркаш, притиснувшись обличчям до скла вітрини, в якій весело посміхалось смажене порося.

Нарешті він порівнявся з Францем і встромив у роззявлену пельку його кишені цілий жмут паперу.

– Найдешевша вечеря для безробітного!

Франц Каркаш лише здригнувся від цих слів чоловіка, що негайно ж зник у натовпі, але від вітрини не одірвався. Його кишені байдуже поставились до цієї непоживої страви й не проковтнули її. Жмут паперу виростав білою айстрою з його пальта.

Майже несподівано натовп на тротуарі збився докупи. Автомобілі спинились, утворивши дві довгих валки вздовж тротуарів, відкривши рівний, вільний прохід посередині. Вулиця завмерла. Годі навіть було й думати просунутись наперед. Самюель Плюш, виявивши раптом несподівану упертість і силу, зробив був жалюгідну спробу проштовхатись, але його затюкали й здавили ще дужче.

Тоді в кінці вулиці з’явилося кілька автомобілів, що проїхали вільним проходом. Вони їхали врочисто й повагом, ніби везли молоко у відкритих кришталевих вазах. Але в них лише сиділи люди в блискучих циліндрах, що нагадували димарі, і вигляд у цих людей був такий, ніби вони все життя підтримують своїми головами ці атласні димарі, щоб вони не впали, бо тоді може скоїтися чорт зна що.

Проте, це їхав уряд цілої країни, від якого залежала доля Франца Каркаша з порожніми, як бочки, кишенями, і снігова білосніжна куля, що торгувала ковбасами за вітриною з веселим смаженим поросям, і кощавий миршавий кіт, що його притискала до грудей дівчинка з тоненькими руками.

Поки врочисто й поволі на автомобілях провозили цей авантурницький синкліт, що зветься урядом великої країни, на вулиці в натовпі скоїлось безліч подій. Затиснутий натовпом, як кригою корабель, Самюель