Патетичний блуд - Анатолій Дністровий
Я би міг усе зробити навпаки. Я би міг відійти від тієї звичної лінії, котрої дотримуюся, і моє подальше життя змогло би стати альтернативним до того, в якому я перебуваю, борсаюся, страждаю. Може, саме так люди впливають на власну долю? Це ніби інженерія карми, коли на певному відрізку ти керуєш потоком подій, що стосуються тебе, і змінюєш їхню можливість відбуватися. Дека сказав би, що це повна туфта, що це думки невпевненої в собі людини, яка не здатна створити внутрішню рівновагу, а тому вигадує всіляку маячню.
Який важкий цей світанок: він виповзає з чорноти ночі, мов велетенська густо-синя брила олова, і причавлює крони дерев Графського парку та дахи навколишніх будинків. Майже цілу ніч — через кляте безсоння — думаю. Майже цілу ніч мучуся не з власної волі. Таке враження, ніби думки — це безмежна внутрішня країна, яку не можу підкорити і через це все більше стаю безсилим і виснаженим. Подумки я встиг переговорити з Настею, Лідою, Декою, Юлею, А., з купою знайомих, особливо важко було розмовляти з батьками... з батьком; я не міг уявити його обличчя, лише бачив погляд — гострий, пронизливий, холодний, що засуджує і дивиться на тебе, як на нікчему. Я уявляв своє повернення в Тернопіль, як сумну подію, що не принесе радості.
Думав: про те, що постійно хочу їсти; оскільки можливостей харчуватися за власний кошт у мене нема, то я багато думав про те, що хочу їсти за чужий рахунок, так воно в більшості випадків і виходить. Це знову мене гнітило, принижувало, і я сушив голову, як поправити ситуацію. Через тотальне безробіття в Ніжині роботу знайти неможливо. Ми з Хо-хо та ще з кількома студентами ходили на залізничний вокзал, щоб влаштуватися на розвантаження товарних вагонів, але місцеві мужики мало нас не побили, бо і їм бракувало підзаробітків. Багато з моїх знайомих влаштувалися працювати на ринок, їхнім інтелектуальним намаганням настав повільний, але незворотній кінець: спершу вони трохи сумували і гризлися, що не можуть багато читати чи писати, але невдовзі в них з'явилася байдужість і навіть агресивність до таких, як я; про мене вони й зараз висловлюються, що я невдаха, який «не вміє добре заробляти» чи якому «начхати на майбутнє». No future — як казали старенькі й добрі панкоші. Бариги, ви хоча би понімаєте, що Сід Вішелс срав на ваші ґешефтні проблеми, на весь ваш бізнес і на ваше майбутнє. Барити, ви хоча би понімаєте, що і я — скромний, голодний студентик — також скромно срав на всі ваші проблеми, ну, хіба я винен, що народився на цій землі і опинився в цьому містечку торгашів? Ну, хіба я винен, що опинився серед таких самих напівбожевільних (а через це в чомусь і шляхетних) юних майже-інтелектуалів, які все віддають заради серйозної книги і заради ідіотських, поверхневих балачок про трансцендентальність і деконструкцію. Звісно, я волів би жити краще: ірландські широти чи — на крайняк — шотландські, туманні гори й глибокі озера, над якими сидів би зранку до вечора зі спінінгом і кидав на блешню. Кидати на блешню значно приємніше, ніж щодня парити себе дилетантськими балачками про літературу, філософію, творчість, живопис, скульптуру, архітектуру, релігію та історію. Мені навіть цікавіше було б з ескімосами, бо я страшенно обожнюю сніги, їхнє безмежжя нагадує безмовну містику (тільки приємну на колір), в якій усе зливається, засинає; інколи я думаю, що сніги ескімосів — це ніщо, в якому зустрілися всі початки і завершення, абсолютний мінімум і абсолютний максимум (якщо за кардиналом Казанським), вочевидь, це настільки спокійне видовище, що звільняєшся від будь-якої тривоги. Бляха, я всього цього не знаю, але мені так думається зараз, у цьому містечку торгашів. Бариги, я краще стану останнім жебраком, але не покину думати про сніги ескімосів, Тибет, Кузанського, Вішелса та інше.
Общага повільно прокидається, гуде, гримають двері, лунають голоси сусідів. Я беру чайника, набираю в блоці воду і йду на кухню. Там натикаюся на п'яненького Хо-хо з першокурсницею з дев'ятого поверху. Хо-хо помішує ложкою у сковорідці квасолю з м'ясом і каже, що це найсмачніша західноукраїнська страва. Потім він наказує це робити своїй малій, помічаю, що вона також добряче вгашена, час від часу гикає і кривиться. Хо-хо бере з підвіконника недопиту пляшку «Закарпатського» коньяку і наливає в пластикові стаканчики, одного простягає мені. Пригублюю, бо зранку пити спиртне не можу. Хо-хо перехиляє, кривиться, важко видихає і зізнається, що бухає ще з вечора, Віталя, ми навіть не лягали, друган приїхав із Коломиї, два роки не бачилися, ми цілу ніч манячили, ну, ти ж знаєш — що таке Коломия — це наше! Його обличчя виглядає блідим і виснаженим, під очима темні кола.
«Хо-хо, — співчуваю йому, — так пити — можна ж коні двинути». Він недбало відмахується рукою, і їсть зі сковорідки квасолю з м'ясом.
«Бери жери, чого вилупився?» — каже з повним ротом.
«Ти такий добрий, ну просто сама благодать. Може, ти в секту вступив?»
«Ага, став таким же придурком-буддистом, як ви із Декою. Віталя, ну признайся, коли в тебе стоїть — ти ж думаєш про бабу, а коли від голоду підсос — певно, і від м'ясця не відмовився би, правда? Це і є твій гівняний Тибет».
«Можливо».
«Та не «можливо», а так і є».
Я настільки втомлений, що не можу з ним сперечатися. Тьолка Хо-хо сідає на підлогу, опирається на стіну і втикає. Я відчуваю, що здаюся, що в мене опускаються руки, що більше ні в чому не впевнений, що мої ілюзії, які я тривалий час виразно бачив і в які непохитно вірив, зраджують і покидають мене, залишаючи самого в реальному світі з усіма його вадами й перевагами. Хо-хо несподівано регоче і розповідає, як учора в адміністративному корпусі до нього чіплявся гомік; його називають Леніним, він косить під вождя пролетаріату — восени носить кашкета й одяг індустріальної доби, а ще відрощує борідку. Кажуть, Ленін любить таких, як ти, високих і чорнявих, сміюся і плескаю Хо-хо по плечах. Хо-хо знову наливає у пластикові склянки
