Патетичний блуд - Анатолій Дністровий

я помічаю пару. Впізнаю Настю, яка йде зі своїм новим другом. Стає трохи млосно й прикро за себе, але я відразу це поборюю, бо щиро хотів, щоб вона знайшла нормального гаврика і щоб у них усе було добре. Дека також помічає її і запитливо зиркає на мене. В цьому немає нічого поганого, кажу вголос, але ніби сам до себе. Вони наближаються, бачу, наскільки Настя красива. Зізнаюся собі, що не варто було від неї відвертатися. Від цієї думки здригаюся і намагаюся зосередитися на іншому. Розпитую в Деки, як його гітарні справи, але він підозріло на мене дивиться. Невже я сам себе зрадив? зрадив, відмовившись від тієї, кого люблю? Паршиво на душі, хочу випити. Спостерігаю за Настею: напружений вираз обличчя, але йде впевнено й навіть занадто твердо, темна спідниця хвилюється від руху тіла, а груди ледь помітно гойдаються під такт кроків. На мутанта, який поруч з нею, не дивлюся. Вони проходять повз нас, вітаємося з Настею легким кивком голови. Депресняк зростає. Пропоную Деці ввечері забухати в мене, він погоджується. Ми йдемо своєю дорогою, я приголомшений тим, що ця випадкова зустріч з Настею відбулася, ніби з чужою людиною. Раніше я не міг собі такого уявити. Не можу повірити, що жінка, яку я любив (аж, бляха, до клітин!), якою я так довго дихав і яка проникла в усі шпарини моєї свідомості, за одну безжальну й коротку мить виявилася чужою і недосяжною. Це і є, мабуть, утрата. Дека скоса поглядає й легко б'є ліктем, щоб я очуняв. Шкодуєш? — ніби запитує очима. Не те слово, плачу, хоча й не показую. Ми доходимо до воріт ринку й прямуємо до Остра. В найближчому гастрономі Дека купує пляшку чернігівської горілки та легку закуску. Знову повертаємося до розмови про Юлю і її недоношеного математика. Треба його валити — твердо кажу я. Через хвилювання від випадкової зустрічі з Настею тремтять руки, і я відчуваю, що хочу битися; хочу, щоб мені попався випадковий даун, щоб першим мене зачепив... але краще, щоб це був математик. Деці кажу: завтра ми прийдемо до нього на факультет, знайдемо вівцю, потягнемо в туалет і відтарабанимо, я тій сучарі гланди через жопу вирву. Дека усміхається з дивним, тихим вигуком «х-хи», і задумано говорить, що в мені інколи виривається моє минуле. В дупі я бачив своє минуле, хай собі виривається, якби тут був покійний Бритий, він би того математика... пауза; це я через ці книжечки й тибети став надто вихованим, блядство, підарів треба валити! Дека мовчить, а через кілька секунд я чую «м-да», ніби він зважує мої слова.

«У Шопенгауера є тема в «Афоризмах»: якщо честь середньовічного лицаря бодай раз переступити, то її доведеться переступати завжди».

«До чого ти це?» — не розумію його.

«Я про твій Тибет».

Пауза.

Не маю сили з ним сперечатися. Хай думає що хоче. Ковінько правильно каже: святому легко, він може голодним і босим ходити по снігові, а я так не можу, мені важко. А я хочу більш-менш їсти (в цьому ж, звісно, нема нічого поганого), тепло одягатися і не страждати (хоча це не виходить). А ще я хотів би не парити собі мізки всілякими дрібничками. Взагалі хотів би нічого не хотіти, лише сидіти з Буддою за столом, курити кальян, бухати, споглядати буття. Але те, в чому ми живемо, більше схоже на велику купу лайна, яку доводиться розгрібати, щоб у ній не потонути. Я завжди ставився до релігії, етики та іншої моральної пурги з побожною шаною, але бувають речі, які нас брутально змушують забути про цю пошану й відчувати зовсім інше — щось дике, агресивне, глибоко внутрішнє, те, що здатне одного чудового дня вилізти з нутра й показати свої гострі ікла. Дека, я ніколи не зможу бути бездоганною, вихованою, шляхетною людиною, хоча така роль інколи мені й удається. Бути інакшим — значить бути неприродним. Коли ти одягнеш мавпу в смокінг, її манери не зміняться. Я також така собі мавпа в смокінгу. Це важко визнавати, але так і є, мене ж не виховували в умовах принца Валійського, я ріс у панельно-пролетарському середовищі й, між іншим, цього ніколи не заперечував; люди, які зраджують своє походження, — найнікчемніші істоти на землі. Змінюватися на краще потрібно, але не треба забувати того світу, якому ти зобов'язаний багатьма своїми роками, навіть якби це була в'язниця чи концтабір, вулиця чи полонини, на яких ти випасав худобу.

І раптом усміхнений Дека каже: добре, хай буде по-твоєму. Його згода завтра настріляти по балді математикові на хвильку розвіює мій депресняк, залишок дороги до общаги ми жартуємо, згадуємо колишнє. Підіймаємося до мене, знаходжу в тумбочці третину пакету гречки, набираю в каструлю воду і несу на кухню варити гречку, зі столу згрібаю книжки й папери в одну купу, ставлю пляшки, дві кружки. Дека нарізає плавлені сирки, ліверну ковбасу та хліб. Нормально, не здохнемо, сміється він. Випиваємо по одній, закурюємо. Дека зізнається, що шкодує за університетом, як-не-як — тут було веселіше, більше друзів, більше цікавих людей і розмов, у Чернігові цього немає. Він виглядає таким розгубленим і беззахисним, що я лише можу собі уявити, як йому весь цей час було паршиво й самотньо. Зникла спокійна, врівноважена безтурботність, якою Дека завжди мене надихав не зважати на проблеми, ставитися до них байдуже, його обличчя помітно посіріло, певно, від довгих роздумів про те, що він зробив помилку, відмовившись від навчання. Ми випиваємо ще по одній, настрій у нас не змінюється. Згадую, що на кухні вариться гречка й біжу по неї. Трішки підгоріла. Фігня, канає. Забираю з електроплити каструлю і повертаюся у блок, стукаю до сусідок, щоб хлюпнули до гречки хоча б ложку олії, так легше полізе в пельку. Одна з них відчиняє, в напівтемряві видно невдоволений вираз обличчя і насуплені губки, вибачаюся, що потурбував (такими дрібничками я, певно, їх уже дістав), вона мовчки бере пляшку олії і наливає мені в каструлю. О, тепер повний ніштяк, обіймаю малу (під халатом відчуваю — вся гаряча й голенька; певно трахалася, а я відірвав від процесу), цілую її в губи, але вона з кислою усмішкою відхиляється і кидає: да ну тебе. Дека несподівано згадує Ліду, каже, що за день ні разу про неї не обмовився.