Патетичний блуд - Анатолій Дністровий

Під вечір заходить Юля. Вона засмучена й сіра на лиці. Розпитую, що сталося. Юля неговірка, я наполягаю; і враз — її прориває. Сльози горошинами скочуються по щоках, через важкі схлипи ледве вимовляє слова: мене, здається, кинув мій мальчік, а я його так любила, так любила, це не найстрашніше — в мене вже шостий день затримка, плаче Юля, такого ніколи не було, я не знаю, що робити. Ти йому сказала? Він навіть слухати не хоче, каже, що це я в общазі нагуляла. Віталя, але ж у мене, коли я була з ним, нікого не було! Ми ж цілий серпень провели удвох! Юля сидить на кріслі, склавши руки на колінах, дивиться по боках, ніби сполохане, загнане в кут звіря. Вона настільки пригнічена, що в неї змінений, приглушений і притишений голос. Не знаю, як їй допомогти.

«Математик — і в Африці математик», — роздратовано кажу про її студентика.

«Все було так добре, так добре, — схлипує Юля, — я вже думала, що знайшла того, кого шукала...»

Не можу повірити, не вкладається в голові, що можлива така жорстокість до того, кого ніби любив і був довший час поруч. Що його злякало? перспектива невдовзі стати батьком? одруження і сімейне життя? Раптом мені здається, що я подібний на того ідіота математика, на якого Юля покладала такі надії. Вона каже, що страшенно болить голова, і йде до себе. Можна було б довго розводитися, який цей математик (Слава, чи як його там?) закінчений лох і нікчема. Я нічого не сказав їй втішного. Від голоду так болить голова, що я ні про що більше не можу думати так ретельно, настирливо, детально, як про їжу. Про це, здається, писав ще старенький Генрі Міллер у «Плексусі». Їжа, бляха, — це страшний двигун прогресу, мас і нашого обміну речовин. Хай би там що презирливе не виголошували про їжу святі аскети та інші адепти духовного зростання, я ніколи не відмовлюся добре поїсти, особливо тоді, коли протягом дня моя внутрішня інквізиція голоду намотувала мої кишки на свої диявольські інструменти. Хоча, дивлячись на себе в дзеркальце, зауважую, що виглядаю не найгірше (порівняно з в'язнем Майданека чи іншої неприємної установи). Пригадую, як у Тернополі кілька років тому від зони змушений був закосити на дурку мій приятель Колобок, інколи я провідував його у психлікарні (щотижня приносив по блоку «Marlboro»), куди він попав за рішенням міського суду, і бачив, як з кожним днем він повільно й безжально худне. Колобок нарікав не на оточення психів різного штибу, які, наколені всілякою хріновиною, або швидко марширували на місці, або ж ходили, як механічні роботи, і не на медперсонал, який репрезентували іронічна медсестра і кілька кремезних дядьків у білих халатах; звісно ж, і не на ліки, якими його зранку до вечора фарширували. Він нарікав на жахливе харчування. Йому в голові не вкладалося, що люди інколи змушені так мало їсти. Ясна річ, це не в тернопільських кабаках зависати і спускати на щедрі поляни бабло, відібране в місцевих бариг. Колобок за два місяці втратив до двадцяти кілограмів ваги, і в його очах, мов у релігійного фанатика, з'явився хворобливий блиск. Може, це була його карма: страждати через те, що найбільше любиш, — через їжу? Кращого покарання не придумати.

А від чого страждаю я? Ха, хороше запитання... Для таких жовторотих шмаркачів, як я, що не нюхали серйозного пороху, найдрібніші невдачі сприймаються як незворотні й трагічні, порівняно з дійсними стражданнями, які коли-небудь переживали люди і від яких насправді стають сильнішими, це все видається дитячим рюмсанням. Добре, що я це розумію і знаю — до крайньої межі ще далеко. А отже, не треба про це стільки розводитися, як це полюбляють робити шмаркачі, які, щойно вирвавшись із-під маминої спідниці й отримавши від жизні легкого, випадкового стусана по яйцях, починають робити з цього катастрофу і скиглити на кожному кроці. Згадую, як підлітками ми виловлювали цих «домашніх» сопляків біля шкіл чи на вулицях Тернополя і били — просто так, без причини; зупиняли першого-ліпшого (по одному виглядові визначали, чи це слухняний хлопчик-відмінник) й запитували «ти звідки? з ким ходиш?», у нього одразу змінювалося обличчя, блідло й покривалося червоними плямами, губи тремтіли, очі перелякано шастали по боках, а голос надривався, ставав тремтливим і невпевненим. Особливу втіху приносило виловлювати тих, кого тепер називають «денді», а в наші радянські часи звали «піжонами» й «хіпарями». Чмо, ти чого штани вузькі носиш? Може, ти в попу трахаєшся? правда, трахаєшся? а чого в тебе волосся перекиснем водню пофарбоване, ти що, дівчинка? розмазня? дай поносити кроси, гарні кроси, скидай. А потім було традиційно: пару прямих у диню, пробивання кишень. Особливо подобалося роздивлятися комсомольські квитки, я брав джіджю і підпалював їх, «корка» спершу чорніла, не піддавалася вогню, але потім займалася. От тоді би мені Тибет і буддизм, ха, мозгів ще до цього не вистачало. Навіть не віриться, що це був я. Гнила була карма, зовсім несерйозна. Не дивно, що кількох моїх сімнадцятилітніх знайомих закрили. Ах, що там думати, пора спати.

Не знаю, скільки днів усе це триває. Певно, достатньо, щоб відчути себе покинутим і непотрібним. Вересень ще не минув, а я все не можу оговтатися від літа, що повертається через спогади, коли дрімаю, сиджу на лекціях чи коли блукаю, ніби відморожений, вулицями Ніжина і не знаю, що робити далі. Не можу думати, не можу зосередитися. Дивлюся навколо і не знаходжу всьому, що діється в цьому великому, химерному світові, жодних пояснень. Дивний стан: це такий собі «страйк» свідомості, що відмовляється бути у звичному режимі свого думання, натомість перебуває у своєрідному «автопілоті». Я зустрічаюся зі знайомими, але не переживаю цього так буквально, як раніше, коли тягнуло поговорити про справи, здоров'я, погоду, навчання чи прочитані книжки; я розмовляю з дівчатами, які мені подобаються, але не відчуваю того мисливського запалу, який раніше підштовхував залицятися до них, весело триндіти, вішати їм лапшу на вуха. Я ходжу по красивих місцях у Ніжині, які мені страшенно подобаються і з якими пов'язані ті чи ті любовні походеньки, але сприймаю їх радше як німі фотографії з химерного минулого, до якого більше немає жодного інтересу. Деки нема — і це також позначається на моїй апатії. Я з нетерпінням чекаю,