Патетичний блуд - Анатолій Дністровий

«Вночі не спав».

«Думав про Тибет?»

«Про ескімосів».

Чого вона глузує? Хіба можна глузувати зі страждань? Адже безсоння — це страждання. Раптом відчуваю, що в мені народжується агресія до Насті, хочеться показати їй це, хочеться бути жорстоким. Водночас я розумію, що якщо переступлю цю межу, то виявлю свою слабкість і ницість. Я не маю права погано думати про Настю (і про будь-кого), бо все те, що я мрію в собі створити, помре ненародженим; від цього стає моторошно, не хочу повертатися туди, звідки з такими зусиллями вирвався.

«Ти щасливий?» — іронічно дивиться, а губи злегка надуваються, ніби для поцілунку. Відчуваю, що страшенно її хочу.

«Майже».

«Ну хоча би знайшов себе?»

Не відповідаю, бо розумію, що Настя кепкує. Пропоную їй пройтися, поговорити, як у старі добрі часи. Вона криво посміхається й каже: добре, але не так, як у старі добрі часи. Як скажеш. Ми виходимо на свіже повітря, зупиняємося між білими колонами перед входом до факультету. Думаю, куди піти. Біля мене курять і розмовляють двоє викладачів-істориків. Від диму їхніх цигарок болить шлунок. Вони замовкають, оглядають Настю, від цього почуваюся незручно. Пішли, беру її за руку. Певний час ідемо мовчки, лише вітаємося зі знайомими, які сунуть нам назустріч. Біля центрального корпусу із дивним виразом обличчя Настя каже: «Може, запросиш до себе?» Від цих слів мене кидає в жар, я розумію, що вона також мене хоче. Значить — не забула! Господи, знову все починається, знову все летить під три чорти. Я втрачаю рівновагу, материк під ногами здригається, все перемішалося, все втратило свої обриси, і я не знаю, куди мене ця ріка відносить. Нехай все буде, як є, нехай карма веде мою неспокійну душу невідомими дорогами. Бляха, це вже якась проповідь пішла...

Нарешті з'являється Дека, з'являється тоді, коли я вже перестав вірити, що він приїде. По його добрій усмішці бачу, що він не змінився. Ми обіймаємося і йдемо до Юлі, яка з цієї нагоди відшила своїх дурненьких сусідок і чекає нас у кімнаті. В неї смачно пахне, певно, ретельно готувалася прийняти гостя. Юля виглядає змученою, бліде, ніби виснажене обличчя, напухлі, почервонілі очі (знову ридала), але погляд налитий теплом і радістю. Дека ніжно пригортає її, бере обличчя в долоні й легко цілує в оченята, лоб і губи. Юля притискається до нього, кладе голову на плече.

«Мені було так погано».

«Дурненька».

«Справді погано», — каже приглушеним голосом, але одразу приходить до тями й запрошує до столу.

Як завжди — відчуваю дикий голод. На днях був у знайомої аспірантки-філоложки (в нас із нею жодних понтів, лише патякаємо про психоаналіз та іншу пургу) і важився на кімнатній вазі: ступив на неї босими ногами, показало 71,5 кг. Нормально, до дистрофії ще далеко. Юля насипає нам горохового супу й сідає поруч. Потім говоримо, сміємося, згадуємо колишнє. Спостерігаю за малою, вона поводиться так, ніби їй докучає внутрішнє вагання, через яке не може зосередитися на розмові, лише розгублено усміхається і так само розгублено дивиться крізь стіни, у власну задуму. Дека цього не помічає і далі розповідає про свої нещодавні чернігівські пригоди, я зупиняю його поглядом і показую на Юлю, мовляв, у малої проблеми. Дека замовкає і переводить на неї погляд. Вона розгублено підводить очі, через силу відповідає йому усмішкою, говорить кілька фраз і враз — її пробиває на важке ридання. Ми настільки приголомшені, що аж підводимося. Те, що Дека випитує, його шокує: Юля вагітна від дебіла-математика і той після цього її не хоче знати. «Я не знаю, що мені робити, як далі бути, — плаче вона, — якщо батько дізнається, він мене... Господи, він мене приб'є... я... я не можу так далі...» Дека заспокоює її, що все буде нормально, поглянь мені в очі, ти віриш мені? Юля, віриш? я тебе хоча б колись обманював? Вона замовкає і мовчки дивиться з-під лоба. Дека усміхається, гладить її вказівним пальцем по щоці і повторює: у тебе все буде нормально, довірся мені.

Виходимо в місто прогулятися. До площі йдемо мовчки, звертаємо на самотню Гоголівську і прямуємо в напрямку Миколаївського собору та церкви Всіх святих. Зупиняюся біля міського архіву й закурюю, пропоную цигарку Деці, він витягує одну з пачки й також закурює.

«Чого мовчиш?» — стежу за його обличчям.

«Думаю, як правильно вчинити».

«Нема що думати».

«Треба поговорити з цим математиком».

«Я цей варіант уже прокрутив. Нічого не вийде».

«Що пропонуєш?»

«Валити мутанта. Конкретно валити».

Дека замовкає, лише кисло усміхається, через кілька секунд запитує:

«А як же Тибет?»

Пауза.

«До дупи Тибет, ти це прекрасно знаєш».

Ми уважно дивимося одне одному в очі, ніби бачимося вперше. Дека, певно, такого від мене не чекав. Мабуть, він вагається, або думає, що я став іншим. Раптом почуваю до нього незрозуміле озлоблення і ворожнечу. З жаром у грудях говорю, що нам не досягнути того, про що ми мріємо, бо наші мрії та вчинки — це різні речі, ми можемо лише більше чи менше наблизитися до того, чого прагнемо. Я ніколи не сприймав Тибет буквально, як абсолютну істину, лише розцінював його як прекрасний інструмент для вдосконалення; спершу це нагадувало таку собі дитячу забавку, квазіінтелектуальну гру (як ми раніше бавилися в анархістів, екзистенціалістів, магістрів орденів і масонів), в якій мені праглося відчути себе буддистом, але згодом, коли я зрозумів, наскільки це важко й практично неможливо, почувався від цього неприємно: після захоплення постало розчарування і відчай. Дека нічого не відповідає. Ми проходимо повз центральну перукарню, з якої виходить хлопчик із матір'ю. Він зустрічається зі мною поглядом, і я, попри те, що почуваюся прикро, усміхаюся і показую йому язика. Невже Дека мене не розуміє? Я ж усе пояснив, простіше й бути не може. Попереду нас, де видніються торгові будинки ринку,