"Грант" викликає Москву - Василь Іванович Ардамацький

— Хто роз’яснятиме? — спитав Шрагін.

— Як хто? — здивувався Дем’янов. — Усі ми… підпільники.

— Це означало б усіх поставити під удар. Це рівнозначно, що вийти з конспіративного становища. Я категорично проти.

Представник підпілля Бердниченко сказав, розділяючи слова:

— Я… теж… проти.

Шрагін погоджувався з Дем’яновим: звичайно, більшість «українців» обдурили комітетчики, але провадити серед них роз’яснювальну роботу не можна — перший же «ідейний» націоналіст передасть роз’яснювачів до пазурів гестапо. Значить, вирішувати це завдання слід якось інакше.

— Треба обезглавити комітет, — запропонував Шрагін. — Усунути головних обманщиків.

— Усунемо Савченка, появиться інший, — заперечив Дем’янов.

— Ліквідуємо все їхнє керівництво, — сказав Шрагін. — Це протверезить усіх інших.

Стали обговорювати план операції. Дем’янов повідомив, що однією з баз комітетчиків є так звана автокефальна церква, а піп цієї церкви, по сумісництву скарбник і діловод комітету, підшукує собі диякона.

— Ми просто зобов’язані влаштувати на це місце свою людину, — сказав Шрагін. — Іншого шансу в нас поки що нема, а чекати не можна.

На другий день Харченко й інші учасники групи уже мали наказ шукати підхожу людину на посаду диякона…

До стариків, у яких жив Харченко, іноді приходив інженер-електрик Володимир Петрович Величко, якийсь далекий їхній родич. Він випадково залишився в місті. Харченко не раз розмовляв з ним і переконався, що людина він хороша, але наче розгубився, опустився і безвольно змирився з своєю долею. Тепер він сторожував на базарі. Величко розповідав, що до війни брав участь у художній самодіяльності.

Харченко пригадав це і вирішив не ждати, поки Величко сам прийде в гості до його стариків. Надвечір він пішов на базар.

Сніг на спустілій площі базару після товкучки був брудний. Вітер кружляв обривки паперу, гудів у порожніх ларьках, як у морських черепашках. Харченко тинявся по базару, поки звідкілясь із щілини між двома ларьками не почув густий бас:

— Ей, що тут тобі треба?

Вони поздоровкались і сіли на колоду в проході між ларьками.

— І що це вас сюди занесло? — Величко був страшенно здивований.

— Діло є. Хочу взнати, чому ви не сказали мені, що ви член партії, — без зайвих передмов почав Харченко.

— А навіщо? Не треба… не треба… — пробурмотів Величко, опускаючи голову.

— Що значить не треба? Мабуть, вступаючи в партію, клялися їй у вірності, а коли запахло смаленим — у кущі? — Харченко тільки припускав, що Величко комуніст. І не помилився…

— Та я і в думці проти партії і кроку не ступив, — тихо мовив Величко.

— Проти — так. А що ви зробили за? Може, ви вирішили, що партія вже ніби ліквідована? Скажете, де вона, мовляв, ця партія, так? А вона тут і доручає мені узнати, чи не забув комуніст Величко своєї клятви? Що їй відповісти?

— Нічого я не забув, — прогудів Величко.

— Тоді у неділю вранці приходьте до мене і приготуйтеся — доведеться вам працювати, як належить членові нашої партії…

У неділю Величко прийшов. Уперше Харченко побачив його поголеним і виявив, що йому років тридцять, не більше. Вони зайшли в холодну прибудову і, сівши там на ящики, заговорили про справу.

— Краще дайте мені яке-небудь найважче завдання, тільки не це, — благав Величко, коли узнав, що йому треба робити.

Але коли Харченко розказав йому всю ситуацію з українським комітетом, Величко перестав заперечувати.

— Давно б так. Тільки ваша згода — ще не все. Вас на цей пост затверджуватимуть, може, ще й не пройдете, — сказав Харченко.

— Хто ж це затверджуватиме?

— Вважайте, що міськком партії, а може й вище.

Величко написав дуже докладну автобіографію і заяву про бажання працювати в церкві… на благо Батьківщини. Поручилися за нього старі Колесникови, у яких жив Харченко. Шрагін наказав Харченкові розвідати, що можна, про Велична там, де він жив. Поки тривала ця перевірка, кілька підпільників, здивувавшись з такого доручення, добували у місцевих стариків «навчальні посібники» — євангеліє, молитовники. Сам Величко роздобув десь неоціненний посібник — опис церковних служб.

Так у місті з’явився новий диякон — воїн підпілля Володимир Петрович Величко.

Релінк розпочав день у препоганому настрої. Напередодні його засмутила неприємна телефонна розмова з Берліном. Подзвонив Отто Олендорф. Побіжно спитавши про здоров’я, він звернув увагу Релінка на те, що робота СД і підривна діяльність червоного підпілля ідуть ніби самі собою, паралельно і не стикаючись.

— У ваших інформаційних повідомленнях ми читаємо про дуже неприємні події, — казав Олендорф. — А в оперативних матеріалах ніякого зв’язку з цими подіями. Створюється враження, що ви ловите будь-кого…

Нічого слушного відповісти на це Релінк не міг.

Вранішня доповідь оперативного чергового Іохима Варзера теж не дала нічого нового і тим більше значного.

— Служба зв’язку знову стверджує, що в місті працював не нашим шифром чийсь передавач, — додав Варзер, закінчивши доповідь.

— Хай знайдуть передавач і тоді доповідають! — розсердився Релінк.

Залишившись у кабінеті сам, він втупився на перелік міських подій, що лежав під склом «для пам’яті». Їх назбиралося вже чимало:

Знищено автобазу в міському саду. 38 убитих.

Знищено склад амуніції.

Знищено склад автопокришок.

Виведено з ладу чотири паровози.

Підірвано на мінах два залізничних состави.

Отруєно продукцію на макаронній фабриці, що працює для армії. П’ять смертних випадків.