Карбід - Андрій Степанович Любка
Солодко хропів у цей час лише Ікар. Але мав на це абсолютне право: вклався спати приблизно тоді ж, коли мер щойно прокидався. Минулого вечора він займався господарськими справами, шукав Тиса, а потім поїхав до Міклоша Свища, знаменитого Рибалки. Саме його вирішили попросити запустити механізм фонтана, адже всі компаньйони в цей момент хотіли перебувати нагорі, на сцені. Рибалка мав відкрутити кран і в потрібний момент натиснути кнопку мотора. Тож Ікар поїхав до Свища, домовився, а вже коли повертався, задзвонив водій одного з його автобусів: проблеми на кордоні, митники вимагають нових документів на товар, інакше кажучи, просять більшого хабаря. Довелося заскочити й на митницю, де в сварках і спробах взаємовигідно домовитися він провів усю ніч. Повертаючись додому о п'ятій ранку, заїхав ще в кафе «Дунай». Там, у підвалі, й розташовувався кран, який пускав воду з міського водогону у фонтан. Увечері перед пуском туди мав прийти Рибалка — перевірити все й підготуватися.
Треба було до цього часу замаскувати великий люк, що відділяв сам тунель від підвалу. Люк цей нагадував величезну кришку зі стерном замість ручки, такі часто показували в американських фільмах про пограбування підземних кімнат банків. Компаньйони знайшли його тут-таки, у підвалі, який за часів імперії ведмедів був бомбосховищем. Наглухо зачинивши люк, Ікар пересунув до нього дві старі шафи, таким чином заховавши вхід до тунелю від очей Свища. Повернувшись додому, чоловік втомлено впав у ліжко. Засинаючи, згадав про Тиса, якого так і не вдалося впіймати напередодні увечері. Ну нічого, зловлять цього п'яничку вже після відкриття фонтана.
Ніхто з компаньйонів не занепокоївся відсутністю вчителя, не знайшов у цьому нічого дивного й небезпечного. Це просто ще раз утвердило всіх у думці, що Тиса треба позбутися. Бо якщо він за два дні до відкриття тунелю міг напитися так, що навіть не прийшов на серйозну підсумкову нараду, а потім невідомо де вештався аж до ночі, то така людина точно не має права бути спільником, адже вона своєю недисциплінованістю загрожує всьому проектові.
А Тис тим часом радів і дякував Богу, що йому того ранку вдалося розминутися з Ікаром. Учитель із дружиною дісталися центра міста майже перед п'ятою ранку. Сторожко прошмигнули на задній двір кафе «Дунай», а потім ще хвилин десять борикалися з вікном, через яке вони мали потрапити в підвал. Тис спочатку закинув усередину їхні рюкзаки, потім заліз сам, а от із Марічкою вийшла невеличка затримка: вона ледь не застрягла в рамі вікна. Щойно подружжя опинилося нарешті в підвалі, задній дворик кафе освітили фари автомобіля. Смертельно налякавшись, Тис вхопив рюкзаки й побіг до тунелю, а за ним і Марічка. Здавалося, переслідувач дихає їм у потилицю, бо вони чули, як голосно клацнув замок у дверях до підвалу. Тисові не залишалося нічого іншого, як потягнути Марічку за собою в тунель, де одразу ж на початку, за першими вагонетками, вони злякано й сховалися.
Незабаром у підвалі запалилося світло, а за мить почувся голос Ікара: «Алло, рибко моя, я вже за десять хвилин буду вдома, не був я ні в якої курви, ну чесно тобі кажу, в нас були невеличкі непорозуміння на кордоні, але я вже все владнав, я вже у Ведмедеві, сам, чуєш, навколо ніяких голосів, ще кілька хвилин — і їду додому!». Тис і Марічка зіщулилися у своєму сховку, щосили намагаючись зменшитися, розтанути в повітрі, зникнути, тільки б їх не помітили. Навіть не дихали, чули лише стукіт власних сердець і голос Ікара, цього ще шкільного приятеля Тиса і друга сім'ї, який тепер став ворогом і можливим убивцею. Раптом заскрипів метал, а потім тунелем прокотився глухий звук, ніби на долівку впав мішок борошна, й одночасно з ним зникло світло з підвалу. Потім почулося монотонне торкотіння коліщаток, наче десь поруч крутився великий підшипник. Тис припав до вуха Марічки: «Не хвилюйся, рідна, ми в безпеці, це Ікар задраїв люк у тунель, а значить, він не здогадується, що ми всередині». Ще кілька хвилин із-за стіни долинало рипіння й скрегіт дерева, немов у підвалі хтось перетягував меблі. Потім усе затихло й запанувала мертва тиша. Почекавши для певності ще дві-три хвилини, Тис утомлено й ніжно обійняв свою дружину: «Він пішов. Ми врятовані!».
Давно між ними не було такої ніжності. Пробираючись ранішніми потемками на центральну площу, Тис із дружиною йшли разом, немов злившись воєдино. Вона міцно тримала його за руку, абсолютно довірившись чоловіку. Вперше за багато років відчувала, що Михайло любить її. Він прийшов за нею, бо не уявляє собі життя без Марічки, а тепер веде вперед, склавши план на їхнє майбутнє. Справжній чоловік. Про це думала жінка, а Тис у цей час злякано озирався навкруги, остерігаючись переслідування. Перебороти хвилювання йому допомагала рука дружини, їхні переплетені пальці. Вони втікали з Ведмедева, але робили це, як закохані.
Оговтавшись, Тис сказав: «Нам пора». Запалив ліхтарик на мобільному телефоні й знайшов на стіні поруч із люком вимикач, клацнув його, але в тунелі не стало світліше — виявилося, що в патрони не вкручені лампочки. Тис сплюнув і взяв рюкзаки. Марічка побачила, що знаходяться вони в бетонній трубі, на дні якої прокладені рейки. Труба була невисокою, тому людина могла нею йти лише зігнутою вдвічі. Найкраще було б пересуватися навкарачки, але заважали вагонетки. Чоловік дав дружині руку й потягнув за собою. Кожну з вагонеток, що нагадували мініатюрні вантажні вагони, було досить важко оминути, бо вширину вони займали собою майже всю трубу. Доводилося протискатися, особливо важко це було опасистій Марічці. Але ця мука тривала недовго, і вже за десять хвилин вони з чоловіком пролізли останню вагонетку, яка, мабуть, і слугувала локомотивом, оскільки в ній не було отвору для вантажів, а спереду вона була оснащена великими круглими фарами. Далі просуватися вперед стало легше: спочатку пара рухалася в зігнутому положенні, але на прямих ногах, однак уже метрів за двадцять така хода стала нестерпною, тому чоловік із дружиною присіли навпочіпки й продовжили рух так. Цей варіант теж був не найзручнішим, буквально за сто метрів занили ноги, тому втікачі зробили собі перерву. Після неї пішли навкарачки, як собаки, а рюкзаки повісили собі на груди вниз. Так нарешті їм вдалося набрати навіть певну швидкість пересування.
Марічка була вражена тунелем. Довга бетонна труба, оснащена рейками для вагонеток, а вгорі через кожні п'ятнадцять метрів — патрони для електролампочок. Шкода, що їх ще не встигли вкрутити, і пара мусила
