Життя і мета собаки - Брюс Кемерон

— У тебе все добре, Майє? — лагідно спитав Ел. Вітер дув з іншого боку, тому я не помітила, як він підійшов. Я висунула голову з вікна, що б він мене погладив.

— Ой, привіт, Еле, — жінка вийшла з машини. — Я так, просто… Замислилася…

— Он воно як. А я побачив, як ти під’їжджаєш…

— Так.

— То й прийшов. Може, якась допомога потрібна.

— Ні, ні. Я просто бігала з собакою.

Я зісковзнула з переднього сидіння й присіла у дворі, багатозначно поглядаючи на Еммета і Стеллу, які гидливо відвели очі.

— Добре, — Ел глибоко вдихнув. — А ти схудла, Майє.

— Що? — поліцейська уважно подивилася на нього.

Ел із жахом відсахнувся.

— Ні, не те, що ти була товста, просто я щойно помітив: у цих шортах у тебе такі стрункі ноги, — його охопило страждання, і він позадкував. — Мені час іти.

— Дякую, Еле, так приємно було це почути, — сказала Майя.

Він перестав відступати й зупинився.

— На мою думку, тобі більше тренуватися не потрібно: ти й так чудова!

Майя засміялася, і тоді Ел теж засміявся.

Я помахала хвостом, щоб коти у вікні побачили, що я зрозуміла жарт, а вони — ні.

Десь через тиждень ми з Майєю зробили одну з моїх улюблених речей — пішли в парк, де було багато інших собак і працювали з іграшками. За її командами я пролазила у вузьку трубу й ходила туди-сюди дошкою, яка постійно гойдалася піді мною. Я поволі вилазила на драбину й показувала, що можу терпляче сидіти на вузькій балці на висоті понад півметра над землею і при цьому зовсім не зважати на інших псів.

Наше «знайди» полягало в тому, щоб виявити чоловіка, який, блукаючи в лісі, губив якісь старі шкарпетки. Майя була сповнена бажання діяти, тому я мчала з усієї сили, навіть коли поліцейська починала пітніти й важко дихати. Я зрозуміла, що чоловік на дереві, ще до того, як знайшла його, бо Воллі вже кілька разів так робив. На пошук завжди впливало те, як вітер розносить людський запах. Майя, щоправда, трохи заплуталася, коли я привела її під дерево, а під ним нікого не було. Я сиділа й терпляче дивилася на чоловіка, який посміхався на дереві, доки жінка все зрозуміла.

Того вечора в домі Мами було велике свято. Усі мене гладили й вимовляли моє ім’я.

— Ну от, пройшла ти атестацію, а тепер поїж як слід! — сказала Мама Майї.

Залунав дзвінок — у цьому домі такого практично ніколи не бувало, до нього люди зазвичай просто вривались. Я пішла за Мамою до дверей, і, коли вони відчинилися, серце в Мами радісно тьохнуло. Там стояв Ел, і він подарував Мамі квіти. Я пам’ятала, як Ітан дарував квіти Ганні, й геть заплуталася: я думала, що Елові подобається Майя, а не її Мама. Хоча я так до кінця й не розумію людей у таких речах.

Уся родина притихла, коли Ел вийшов на заднє подвір’я, де були накриті столи для пікніка. Майя підійшла до нього. Вони обоє дуже нервувалися, а потім Ел швидко приклав свій рот до її обличчя. Після цього Майя назвала всіх за іменами, Ел потиснув руки присутнім чоловікам, і знову почалися розмови та сміх.

За наступні кілька днів ми знайшли й врятували двох дітей, які пішли з дому та заблукали, а також знайшли за слідом коня, якого шукала жінка, що з нього впала й пошкодила ногу. Я згадала, як Іскра скинула Ітана в лісі, й замислилася, чому люди взагалі переймаються пошуком своїх коней, якщо ті такі очевидно ненадійні істоти. Якщо в людини є один-два собаки і їй чогось не вистачає, то краще б вона подумала про осла, десь такого, як Джаспер, — той хоча б смішив Дідуся.

Ми з Майєю також знайшли в лісі старого чоловіка, який виявився мертвим. Мені було тяжко на душі, коли я нюхала його холодне тіло, що лежало в багнюці, адже ми його не врятували. Хоча поліцейська й похвалила мене, після того нам обом було не до гри з паличкою.

Ми пішли до Ела, і він почастував Майю вечерею з курятиною, вони обоє сміялися, а потім їли піцу, яку приніс якийсь хлопчик. Я принюхувалася до шматочків курки, які Ел клав на підлогу, та їла їх більше з ввічливості, бо вони були вкриті чимось таким, що смакувало, як сажа.

Пізніше того вечора я зрозуміла, що Майя розповідає йому про мертвого чоловіка, бо при цьому вона відчувала такий самий смуток. Колись ми з Джейкобом теж знайшли кількох мертвих людей, але він від того ніколи не засмучувався, так само, як і не дуже радів, коли рятував кого-небудь. Він просто працював, не надто глибоко все переживаючи.

Коли я подумала про Джейкоба, то зрозуміла, що його холодна відданість пошуку допомогла мені пережити розлуку з Ітаном: не було коли тужити, забагато в нас було справ. А з Майєю все було складніше, і від її любові я починала скучати за хлопчиком. Хоча вже був не гострий біль у грудях, а задумливий сум, який часто находив на мене, коли я лягала спати, — і з ним я запливала у свої сни.

Одного дня ми з Майєю полетіли кататися спочатку літаком, а потім гелікоптером просто на південь. Я подумала про той день, коли забрали Джейкоба, і зраділа тому, що я знову вертольотчиця. У польоті я була і рада, і схвильована, і трохи збентежена, але літати, правду кажучи, й близько не так цікаво, як кататися в машині, бо в мене від звуку боліли вуха.

Ми сіли в місці, не схожому на жодне з тих, у яких мені доводилося бувати. Там було багато собак і поліцейських, а повітря сповнювали звуки сирени й димного смороду. Усі будинки навколо були розвалені, а в деяких дахи лежали просто на землі.

Майю це, здається, приголомшило, і я притулилася до неї, тривожно позіхаючи. До нас підійшов чоловік. Він був брудний і мав на голові пластиковий шолом. Його долоні, коли він простягнув їх мені, пахли попелом, кров’ю і глиною. Чоловік із Майєю потисли одне одному руки.

— Я координую сили реагування США в цьому секторі. Дякую, що ви прилетіли.

— Я навіть