Життя і мета собаки - Брюс Кемерон

— Не знаю. Працювати вона вже не може, тому що значною мірою втратила нюх. Вийде на пенсію і буде жити в мене. Правильно, Еллі?

Я помахала хвостом — вона так приємно, ніжно вимовила моє ім’я.

Після вечері ми поїхали кататися до океану! Сонце заходило, Майя з Елом сиділи на підстилці між двома деревами й розмовляли, а на берег накочувалися хвилі.

— Як красиво! — сказала Майя.

Я думала, може, вони хотіли б у щось погратися — з паличкою чи м’ячиком, але я була прив’язана і не могла для них нічого такого знайти.

Мені було шкода, коли вони не мали чим зайнятися.

Мою увагу привернув Ел — йому чомусь стало страшно. Серце в нього голосно закалатало, і я відчувала, як він нервує, коли раз у раз витирає руки об штани.

— Майє, коли ти приїхала сюди… я стільки місяців хотів поговорити з тобою. Ти така красива.

Майя засміялася:

— Ой, та годі тобі, Еле. Хіба ж я красива?

Понад водою пробігли якісь хлопчаки, кидаючи одне одному тарілку. Я насторожено провела їх поглядом, згадуючи Ітана та його дурний фліп. Я гадала, чи був коли-небудь мій хлопчик на океані, а якщо був, то хай би він туди той фліп закинув, щоб потім і не знайшов ніколи.

Ітан. Я пам’ятаю, як він нічого не робив без мене, тільки в школу сам їздив. Мені подобалося відчуття мети, яке мені давала робота, але, звичайно, були й отакі дні, як цей, коли я думала про свого хлопчика й безмірно сумувала за тим, щоб хтось мене назвав чудаком.

Елові й далі було страшно, я з цікавістю глянула на нього. Його тривога відволікла мене від хлопчиків. Десь якась небезпека? Я нічого підозрілого не бачила. У цій частині парку не було нікого, крім нас.

— Ти — найдивовижніша жінка на світі, — сказав він. — Я… я кохаю тебе, Майє.

Майя теж відчула страх. Та що ж це робиться? Я сіла.

— І я тебе кохаю, Еле.

— Я знаю, що я не багатій і не красень… — промовив Ел.

— О Боже, — видихнула Майя. Її серце тепер теж калатало.

— Але я любитиму тебе все життя, якщо ти мені дозволиш, — Ел розвернувся на підстилці, піднявши коліна.

— О Боже, Боже мій… — промовила поліцейська.

— Ти вийдеш за мене, Майє? — спитав Ел.

Розділ 24

Одного дня Майя, Мама, всі брати та сестри, а також інші члени родини зібралися у великій будівлі й тихо сиділи. Я тим часом продемонструвала нову штуку, якої навчилася: дуже повільно підійшла вузьким проходом між дерев’яними лавами, піднялася на встелені килимом сходи й терпляче стояла, поки Ел дістав щось із маленької коробочки, яку я принесла на спині. Потім усі милувалися мною, а Майя з Елом про щось розмовляли. Жінка була в чомусь великому й пишному, тож я розуміла, що після того, як усе закінчиться, ми в парк гратися не підемо. Проте я не заперечувала, бо всім, здається, дуже сподобалося, як я вправно виконала свою штуку. Мама від радості аж заплакала.

Потім ми пішли до Мами, і там діти бігали навколо мене й пригощали мене тортом.

За кілька місяців ми переїхали до іншого будинку, в якому заднє подвір’я було значно краще, ніж у попередньому домі. Там був і гараж, але, на щастя, ніхто не пропонував мені в ньому залишатися. Ел і Майя спали разом і не заперечували, коли я стрибала до них у ліжко. Хоча, правду кажучи, місця для нормального сну там у них все одно не було, ще й коти весь час туди залазили. Урешті-решт, я вирішила спати на підлозі біля Майї, щоб можна було одразу побігти слідом за нею, якщо вона встане й кудись піде серед ночі.

Згодом я зрозуміла, що ми більше не будемо разом працювати. Я могла тільки висновувати, що ми нарешті знайшли всіх, кого треба й що Воллі з Беліндою втратили цікавість до цієї справи. Проте Майя все одно ходила бігати. Інколи з нами бігав і Ел, хоча йому важко було не відставати.

Однак я була дуже здивована, коли одного разу Майя схвильовано й радісно посадила мене в кузов машини й повезла кататися. Відчуття було таким, наче ми зібралися на роботу, тільки жінка почувалася по-іншому: вона не так поспішала.

Майя привезла мене до якоїсь будівлі й сказала, що то школа. Я не одразу зрозуміла, як таке може бути, адже я вже засвоїла, що школа — це щось таке, коли зникав Ітан. Вона була не місцем, а таким станом, коли поряд не було хлопчика. Однак я пішла поряд із Майєю, і ми увійшли до великої кімнати, повної галасливих дітей, — усі раділи, сміялися, збуджено гомоніли. Я сіла біля поліцейської та дивилася, як хлопчики й дівчатка щосили намагаються сидіти тихо. Те, що я побачила, нагадало мені Ітана, Челсі й інших дітей нашого району, завжди веселих і енергійних.

Мені в очі посвітили чимось яскравим, якась жінка щось сказала, і вся дітвора заплескала в долоні, через що я аж трохи здригнулася. Я замахала хвостом, відчуваючи, яку радість випромінює весь цей гурт маленьких людей.

Майя вивела мене наперед, а коли заговорила, її голос пролунав дуже гучно. Здавалося, що він іде і від неї, і ще звідкись із глибини кімнати:

— Це Еллі. Вона — собака-шукачка та рятувальниця, зараз на пенсії. У межах нашої соціальної програми я хочу вам розповісти, як Еллі допомагала знаходити дітей, які загубилися, і поговорити з вами про те, як діяти в разі, якщо хтось із вас раптом заблукає, — промовила Майя. Я позіхнула, гадаючи, що ж це буде.

Після того як ми простояли близько півгодини без діла, Майя звела мене зі сцени. Відтак діти вишикувалися і маленькими групками підходили до мене, щоб погладити. Деякі з них захоплено обіймали мене, інші трималися на відстані й трохи побоювалися. Щоб їх заспокоїти, я помахала хвостом. Одна дівчинка сором’язливо простягла до мене руку, і я її лизнула — дівча з вереском відсмикнуло руку й більше мене не боялося.

Хоча ми з Майєю вже разом не працювали, зате ми часто ходили до школи. Іноді там були зовсім малі дітки, іншим разом — ровесники Бабусі й Дідуся. Час від часу ми з жінкою відвідували місце, де дуже пахло хімією,