Життя і мета собаки - Брюс Кемерон

Я обнюхала квартиру, поки вони розмовляли. Помітила, що мого ліжка вже немає, але мій запах ще лишався в спальні. Я цілком могла б спати й на килимку біля ліжка Джейкоба, якщо він захоче.

Потім я побігла назад до чоловіка повз Майю, яка дружньо погладила мене по спині, і тут до мене це дійшло: якщо я повернуся до Джейкоба, то піду від жінки.

Собакам ніколи не дозволяють обирати, де їм жити, — мою долю вирішують люди, а проте я відчувала, що мало не розриваюся між ними двома. У роботі з Джейкобом значно краще, ніж із Майєю, але жінка не має всередині отого постійного суму (в Мами вдома, де можна гратися з усіма тими дітьми, вона по-справжньому радіє). Зате у поліцейського немає котів.

У мене була чітка мета — знайти, показати, рятувати людей. Я була хорошою собакою. І Майя, і Джейкоб були зосереджені на роботі, а це означало, що ні він, ні вона ніколи не зможуть любити мене так самозабутньо, як Ітан. Проте Майя обіймала мене з таким неприхованим теплом, відчути яке Джейкоб ніколи собі не дозволяв.

Я нервово забігала по квартирі.

— Тобі треба вийти? — спитала мене Майя. Я почула «вийти», але вона це промовила таким байдужим тоном, що я не зреагувала.

— Ні, якщо їй туди треба, вона сидить біля дверей, — пояснив Джейкоб.

— Точно! Я бачила, як вона це робить, — сказала Майя. — Я просто задні двері часто тримаю відчиненими, то вона може і вийти, і зайти.

Вони трохи помовчали. Я зазирнула на кухню, але підлога була, як завжди, ідеально вимита, і нічого їстівного на ній не було.

— Я чула, ти береш інвалідність, — сказала Майя.

— Атож, це ж мене за п’ять років двічі підстрелили — будь-кому цього досить, — хрипко розсміявся Джейкоб.

— За тобою в нас сумуватимуть, — зазначила Майя.

— А я нікуди не їду. Я вступив до Каліфорнійського університету в Лос-Анджелесі. На денне відділення. Півтора роки — і отримаю юридичний ступінь.

Знову запала тиша. Від Майї прийшов маленький тривожний сигнал. Я вже помітила, коли люди заводять розмову з Джейкобом, а потім сидять мовчки, то таке буває. Щось у ньому змушувало їх нервувати.

— То коли у вас атестація? — спитав чоловік.

Я обрала нейтральну ділянку підлоги між ними і, зітхнувши, лягла. Мені геть незрозуміло було, чого чекати.

— За два тижні, але… — Майя змовкла.

— Але що? — перепитав Джейкоб.

— Я вже думаю відмовитися від цієї програми, — поспіхом зізналася жінка. — Я просто її не наздоганяю. Я не розуміла… Ну, хтось інший на моєму місці був би кращий.

— Так не можна! — сказав Джейкоб. Я підвела голову і з цікавістю подивилася на нього, гадаючи, що ж його розсердило. — Не можна далі передавати собаку з рук у руки. Еллі — найкраща собака, яку я бачив у своєму житті. Якщо ти її покинеш, це може зашкодити їй. Воллі каже, що у вас двох є контакт.

Почувши від Джейкоба своє ім’я та ім’я Воллі, я трохи помахала хвостом, але говорив він і далі дуже суворо.

— Я просто фізично для цього не годжуся, Джейкобе, — сказала Майя. Я відчувала, що в ній теж наростає гнів. — Я не служила в морській піхоті, я просто дохлувата поліцейська, яка насилу здає нормативи щороку. Я старалася, але мені занадто важко.

— Занадто важко, кажеш, — Джейкоб люто подивився на Майю, доки вона не знизала плечима й відвела очі. Її гнів змінився соромом, і я підійшла та ткнулася носом в її руку. — А як воно буде для Еллі? Хіба це не важливо?

— Звичайно, важливо.

— Ти кажеш, що не хочеш працювати.

— Ні, я кажу, що не створена для цього, Джейкобе! У мене всередині того нема, що для цього треба.

— Всередині, кажеш, немає…

Я відчувала, що Майя бореться з хвилею почуттів, зазвичай, коли така хвиля її накривала, жінка починала плакати. Я хотіла її втішити й знову сунула ніс під її руку. Коли Джейкоб заговорив, він уже не дивився на Майю й розмовляв спокійніше.

— Коли мене підстрелили вперше, мені настільки рознесло плече, що довелося вчитися заново ним володіти. Я щодня ходив на фізіотерапію, там був кілограмовий важок на блоку — і боліло ж… А моя дружина проходила останній курс хімії. Я не раз хотів усе кинути. Занадто важко було, — Джейкоб повернув голову й підморгнув Майї. — Сьюзен помирала, одначе вона не здавалася до самого кінця. І якщо не здавалася вона, то мав триматися і я. Бо це важливо. Бо провал — це не варіант, якщо успіх приходить просто ціною більшої роботи. Я розумію, це важко, Майє, але ти ще старайся.

Той самий темний біль знову закрутився в Джейкобі, немов буревій, і він розвіяв гнів, його наче вітром здуло. Чоловік відкинувся в кріслі, раптово відчувши велику втому.

Якимось чином я зрозуміла, що не лишатимуся з Джейкобом. Йому вже не цікаво знаходити.

Смуток сповнив Майю, але, крім нього, я відчула, що в ній росте рішучість і сила, як тоді, коли вона взяла мене бігати до океану.

— Добре. Ти маєш рацію, — сказала вона Джейкобу.

Чоловік погладив мене по голові й попрощався без смутку, а потім ми пішли. Я востаннє побачила його, коли він зачиняв двері й уже не дивився на мене. Вони з Майєю вирішили мою долю, і мені тепер треба було робити те, чого хочуть люди.

Пізніше ми з Майєю поїхали на гірку. Вона бігала, доки так не втомилася, що аж падала з ніг. Наступного дня після роботи ми знову пішли на пробіжку. Було дивовижно весело, тільки от Майю часто сповнював відчай і біль після цієї біганини.

Через кілька вечорів ми під’їхали до дому, і в Майї буквально не було сил, щоб вилізти з машини. Ми там сиділи, відчинивши вікна, поки по її обличчю стікав піт.

— У мене нічого не вийде, Еллі. Пробач… — тужно промовила Майя.

Я бачила, як на нас із вікна дивляться Еммет і Стелла — вони,