Ініціація - Люко Дашвар

— Не прожену, — баржа рипнула, зрушила з місця, вивільнила потічок — ринув свіжим Перегуді в лице.

Збудився, засовався.

— Так, може, теє… До хати мене запроси, — сказав, коли «Нива» зупинилася біля міцного і добротного, як білий гриб, Тасиного будинку.

— Перегудо, ти мені накази не віддавай! Цей день уже закінчився, їдь додому, — сказала як відрізала. Геть не змінилася, зараза!

Павло гнав утомлену «Ниву» до рідного обійстя, все намагався розгадати потаємний зміст останніх Тасиних слів. Більше бачити його не хоче? Так говорила ж: не прожену. Чи, може, раз цей день закінчився, то й у них усе скінчилося, так і не розпочавшись?

«Голову мені морочить чи мститься», — вирішив і заприсягся, що не поїде більше в райцентр. Та так затято заприсягся, що тої клятви аж на тиждень вистачило.

Аби не думати про Тасю, згадав давні плани робити сир із козячого молока, заходився експериментувати: грів молоко, пробував різновиди заквасок, аби зрозуміти, з якою сир виходить смачнішим. Куштував кожний і бабці Костомаровій підсовував: спробуйте і скажіть, який вам більш до вподоби.

— Аби Тасі сподобався, — відказала Наталя Іванівна, беручи сир з Павлових рук.

Здивувався: може, то побічний ефект старечої деменції — чужі думки читати?

— Ви про яку Тасю зараз говорите? — спитав.

— Не знаю, про яку. Ви сир під прес клали і бурмотіли: аби Тасі сподобався.

— Аби вам сподобався! Їжте вже, — зітхнув, бо саме того похмурого дня наново розставив пріоритети і вирішив, що більше не шукатиме ані Германа, ані київську адресу бабці, бо сенсу в тому нуль.

Не вчора народжений, давно докумекав: столичні шахраї самотню бабцю чимось обпоїли, обманом відібрали квартиру на Подолі і викинули на хутір помирати. «Хай уже при мені доживає. Як-не-як, а дешевше, ніж гроші на примарні пошуки якихось покидьків фінькати. Краще я їх на Тасю витрачу», — подумав. Та не просто подумав, а наче довго чекав на команду до дій, зачепився думкою за козячий сир, як за привід, і врешті віддав сам собі ту команду. Сир у фольгу. І до Тасі. З подаруночком.

4.

Якби людство додумалося завести на кожного чоловіка персональну картку фіксації його статевих відносин, то в картці Перегуди значилося б: пріоритет — тваринна потреба оволодіти жінкою, аби позбутися накопиченого запасу сперматозоїдів. І крапка.

«Нормально. Що ж у тому протиприродного?» — погодився би Перегуда.

Так завжди і ставалося в його життя від першої невдалої підліткової спроби підкорити норовисту Людку аж до останнього сексу із заміжньою карасівською ґаздинею Галею Шовкопляс. Перегуда бурив нову свердловину на подвір’ї Шовкоплясів, Галин чоловік Сашко погнав у район забирати насос із ремонту, а Галя Перегуді: «Як ти живеш без жінки, Пашко? Певно, вже і забув, як те робиться!» — «Чого це забув? Нічого не забув!» — Перегуда їй. А Галя: «Та не бреши, не повірю!» А він: «Галю, я не поняв… Ти перевірити хочеш, чи що?» А вона: «А що такого? Можна і перевірити». І очі блищали від задоволення, коли попідхоплювалися з дивана, бо знадвору загурчав дирчик Сашка Шовкопляса. Перегуда тоді не відчув жодного докору сумління за те, що так спонтанно випробував на міцність шлюб Шовкоплясів. «А що удієш? Природа», — тільки й подумав.

«Певно, і з Тасею так! Залізла в голову, бо раптом бовкнула про свою цноту, а я ніби це виправити маю», — спробував пояснити собі нав’язливе бажання знову і знову повертатися до нотаріусихи: то з козячим сиром («Тасю, що скажеш? Смачно?»), то з мішком картоплі («Тасю, я оце в коморі порядки наводив, дивлюся, а картоплі забагато. Ще погниє до весни. Подумав, тобі ж згодиться, так?»), то чи під геть сумнівним приводом підправити супутникову тарілку на даху Тасиного дому, бо, бач, їхав у своїх справах повз Тасин будинок, випадково глянув на тарілку, а вона ж покосилася, скоро завалиться.

Тася приймала Перегудині дари спокійно, гордовито. Лише казала:

— Перегудо, тобі своїх справ замало?

— Ти не подумай. Я просто так, — боронився.

І одного разу, після понад місячних Павлових наскоків до райцентру, вже взимку, коли рік 2016-й уже вивільнив дорогу 2017-му, Тася таки здалася. Розчахнула двері свого дому, кивнула Павлові: проходь.

Розгубився, та виду не подав. Тримався мужньо аж до кінця вечері з коньяком. Тася виставила його на стіл, на Перегуду насмішкувато глянула: ти ж так собі все уявляв?

— Давай краще теє… поговоримо, — ляпнув. Але чарку коньяку заковтнув для хоробрості.

Тася і собі обмазала губи коньяком, рюмку відставила.

— Тоді признавайся вже, Перегудо, що відбувається. Бо куди не плюнь — усюди ти! Совість прокинулася? — спитала.

— Та ні. Не було в мене совісті ніколи. Чого б це їй зараз з’явитися?

— А чого причепився реп’яхом?

— Так теє… — сказав. — Бо не забув тебе.

— А чого ти не забув, Перегудо? Що так і не переспав зі мною перед армією? Надолужувати припхався, бо припекло в штанях.

На Тасю глянув, знітився.

— Чуєш, Тасю, — сказав, — нащо ти про дурне думаєш? Припекло, то хай пече собі. Не бажаєш сексу — не буде сексу. Хочу, щоб у нас усе інакше було.

— Це ж як?

— По-людськи…

Замовк. Усвідомив, що саме вилилося назовні, та геть не розгубився, бо раптом зрозумів: так і хоче. По-людськи.

— А як це — «по-людськи»? — Тася всміхнулася зажурено: чи то від коньяку, чи то від спогадів.

— Сам не знаю. У мене ще такого не було, — признався. І ніби — перед прірвою: хибний крок — і смерть. Узяв Тасину руку обережно, видихнув і раптом, несподівано навіть для себе, поцілував гарячі жіночі пальці. Захмелів, розтанув-розлився не калюжами — чистим дощем.

— Можемо в ліс піти, — заговорив-заспішив, бив словами-краплями. — Там зараз снігу чистого намело. З гори на санчатах покатаємося, як молоді. Чи теє… в ресторан, якщо хочеш. Чи в кіно. Та куди завгодно, Тасю! Як скажеш, так і буде.

Життя враз стало прекрасним і до біса зрозумілим. Про бабцю вже не мордувався: хай живе в Перегудиному домі до смерті, раз якесь падло так із неї позбиткувалося. А Павло навколо Тасі на крилах кружлятиме, та не пузом по землі,