Ініціація - Люко Дашвар

— Воно тобі треба? Біля батьків сиди, бо інакше як мені дізнатися, що ти мене чекала, а не розважалася у тому Києві?

— Тоді і ти в армію не йди, — відказала. — Серйозні стосунки вимагають, аби і хлопець, і дівчина поступалися.

— Таке дурне кажеш! Серйозні стосунки — це коли дівчина хлопцеві бонус дає. Віддається, щоби він розумів, до кого йому повертатися, а ти мені тільки мізки обіцянками компостуєш. Мені два роки терпіти?

— Заради любові все життя можна терпіти.

Спогади відпливли: знову перед очима побитий шлях у ямах, наче презерватив, дірками покоцаний. І ясно все як білий день. Куди мчить? Хоч із резинкою і горілкою, хоч без них чекає на Перегуду в Тасі абсолютне і гарантоване фіаско. Непорушно застрягла баржа поперек його річки, ніякі спонтанні атаки не допоможуть.

— І що мені тепер — женитися на Тасі заради того, щоби вона вже жінкою стала?

Твою дивізію! «Ниву» розвернув, чкурнув на хутір.

Уже і кіз подоїв, і поприбирав у загоні, і яйця від курей забрав, уже і день сплив, уже вечір, а Перегуда все думав і думав про Тасю, і що більше думав, то злішими ставали думки. «Це що ж виходить? — дратувався. — Що Тася в нас сама гарна та шляхетна? Заприсяглася колись за царя Гороха дочекатися мене і досі на тому стоїть? А спитати її, дурну: нащо ти те робиш, Тасю? Чому? Скаже, як ляпасів надає: що любить, а заради любові варто все життя чекати і терпіти. Невже думає, повірю? Дурня ж! Певно, гонор і капризи їй боком вийшли: не зустріла чоловіка пристойного чи зустріла, та не змогла при собі затримати, от і залишилася в дівках, а мене картає, наче я в тому винуватий! Сама винувата, бо дурна і брехлива! Брехлива, як сучка, бо не буває такої любові, щоб тридцять років спливло, а любов усе ще не всохла. А якщо і буває, то жінка не сидить колодою, а виявляє хоч якісь ініціативу і активність, а Тася хіба що брудом поливає мене при кожній зустрічі. І на що сподівається після того? Що схаменуся, приповзу навколішках у сльозах і скажу: “Ми ж поженитися збиралися, Тасю, так, може, теє… Давай уже це зробимо. Бо для жінки за сорок цнота — то вже не чеснота, а знак біди, а я не хочу, щоб ти бідувала”? Думає, так буде? Та я скоріше намотаю на власний член пенькову мотузку, підпалю, як факел, на знак протесту і — пішла в дупу! Якби не та цнота її, я б і думати про неї забув, не те що женитися…»

— Якби ж не та цнота її, — прошепотів. Роздратування розтануло, облило чоловіка світлим сумом. Спробував струсити той сум, забігав по хаті: все рукам роботи шукав. Наштовхнувся на тиху гостю — сиділа біля столу, старанно витирала рушником ложки і виделки, наче б самі не висохнули.

— Чуєте, Наталю Іванівно?..

Присів, у бабцю очима увіп’явся. І хоч хотів збрехати, що кілька годин сьогодні зранку шукав зупинку, від якої маршрутки на Київ прямують, та раптом спитав, хоч і не сподівався на усвідомлену відповідь:

— Хто такий Герман?

— Герман? — бабця Костомарова глянула на Перегуду здивовано, усміхнулася із докором, як учителька усміхнулася б шибайголові, який не знає, що двічі по два — чотири.

— Ви — Герман, — сказала.

— З якого це дива? — аж психонув. — Я Павло. Сусід ваш.

— Ні, ні. Я пам’ятаю точно! Мого сусіда звати Германом, — упевнено відповіла старенька. — А ви хіба не мій сусід?

Перегуда насупився: та-а-ак, кіна не буде. Бабині мізки геть з ладу вийшли. Та не відступився.

— Я вам тут сусід, на хуторі. А Герман, певно, ваш київський сусід? Так? Він у Києві з вами в одному будинку живе?

— Звичайно. Як же довго вам усе треба пояснювати!

— Отакий тупий! Не зважайте.

— Господь з вами.

— А будинок ваш де стоїть? — вів далі настирний Павло. — На Подолі? На вулиці Хорива? Я питаю, щоб водію маршрутки пояснити, куди вас слід доправити.

— Так, — кивнула. — Усе життя прожила на вулиці Хорива.

— А номер будинку який?

Старенька завмерла на мить, хитнула сивенькою головою.

— Не пам’ятаю, — заходилася ритися в сумці. — Зараз паспорт знайду. У паспорті штамп, а на штампі адреса: і назва вулиці, і номер будинку.

Перегуда знав, чим закінчаться ті безплідні пошуки: сам би радий бабин паспорт погортати, та хтось недобрий надто ретельно зібрав Наталю Іванівну Костомарову на переїзд, про який вона — ні сном, ні духом.

— А без паспорта… — руки бабиної торкнувся. — Розкажіть, який ваш будинок. Коробка проста чи якісь особливі прикмети має?

— Більш як сто років тому коробки не будували, — усміхнулася Наталя Іванівна. — Мій будинок має прекрасні капітелі.

Капітелі. Перегуда разів двадцять подумки повторив слово, аби не забути, і, коли пізно ввечері з Карасівки на хутір повернувся Валєрчик, спитав сина:

— Знаєш, що таке «капітель»?

— Це «капітал» французькою, — запевнив Валєрчик без роздумів. — Бабло, корочє.

— Точно?

— Ясна річ! Марсель, шанель, бондюель, капітель, — виклав аргументи син.

— А де б мені це діло уточнити?

— У райцентрі, в Інтернет-клубі. Чи до своєї знайомої нотаріусихи заскоч. Вона точно Інтернет має.

Знову все повертало до Тасі. Перегуда лише кивнув синові: добре, йди вже спати. Та Валєрчик у тата вдався: не лишав на завтра запитання, якщо мав змогу отримати відповіді вже сьогодні.

— Бабця ще довго в нас житиме? — спитав.

— Вона тобі заважає?

— Вона каже, що не можна в трусах по хаті ходити.

— То не ходи.

— Так довго чи ні? — не здавався Валєрчик. — Бо мені вже набридло безперервно руки мити.

— До зими і думати про неї забудемо, — пообіцяв Перегуда.

Зима ніяких обіцянок людям не давала, але не забарилася. Чітко за календарем налетіла депресивними сірими хмарами, сипала дощем упереміж із снігом, наповнювала життєві сюжети чорним відчаєм, а в Перегудиній душі — знай дзвоники дзвенять. І все йому добре, нема проблем.

— Бабця геть зв’язок із реальністю втратила, — дорікав Валєрчик татові. — Уже Миколкою мене кличе і обіцяє на море звозити, а ти все ніяк із нею не розберешся! Обіцяв