Адвокат диявола - Ендрю Нейдерман
— Міріам, як це ти не вперше туди пішла? Ти ще ніколи мені про це не казала.
— Не казала? — повернулася вона до нього. — Та ні, казала, — всміхнулася вона. — Позавчора вранці, але ти, мабуть, був надто зайнятий собою, щоб це запам’ятати.
Вона попрямувала до душу.
— Що? Хвилинку, — він потягнувся і схопив її за руку. Зробив він це негрубо, але вона закричала так, ніби він стиснув їй лікоть лещатами. — Вибач.
— Що з тобою таке?! — запитала вона, потираючи руку; їй на очі навернулися сльози. — Тепер у мене точно буде нова чорно-синя мітка.
— Я не так уже й сильно його стиснув, Міріам.
— Ну, Кевіне, я ж не якийсь пацан. Чому ти часом буваєш дуже ніжним і романтичним, а тоді стаєш отаким? Ти що, Джекілл і Гайд?
Вона знову пішла до санвузла. Він пішов за нею.
— Міріам, що ти мала на увазі, говорячи про позавчорашній ранок?
— Кевіне, позавчорашній ранок — це той, який був два дні тому, — сказала вона і ввімкнула воду.
— Я знаю. Не будь такою потайною. Це на тебе не схоже. Ти сказала, ніби розповідала мені про свій похід до пентхаузу.
— У нас усіх є золоті ключі, а містер Мільтон казав, що ми маємо користуватися ними, коли тільки захочемо. Насолоджуйтеся пентхаузом, сказав він. Можна користуватися там джакузі, користуватися його стереосистемою. Ми часто там буваємо.
— Хто це — ми?
— Норма, Джин і я. А тепер можна я швидко прийму душ і тоді приготую нам вечерю? Я теж зголодніла.
— Я не голодний. Я спантеличений. Ти натякнула, що позавчора вранці ми кохалися.
Вона витріщилася на нього, а тоді заперечно хитнула головою. Далі ввійшла в душову кабінку. Він не вгавав.
— Міріам!
Він відчинив двері кабінки.
— Що таке?
— То це було?
— Що було?
— Ми кохалися?
— Я й не знала, що ти так часто кохаєшся, що забуваєш, із ким і коли кохаєшся, — різко відповіла вона і знову зачинила двері до душу. Він закляк на місці, дивлячись на неї крізь скло. Тоді опустив погляд на склянку віскі в руці та швидко вихилив її.
Що вона, в біса, мала на увазі?
Справді, що вона, в біса, мала на увазі?
11
На руці в Міріам справді з’явилася чорно-синя мітка, така велика і яскрава, що ним заволоділо неабияке почуття провини. Повернувшись до вітальні, аби зробити собі ще один напій, сісти та подумати, він почув її на кухні. На ній знову був його халат, але, коли вона потягнулася за тарілкою в шафі, рукав халата сповз, і Кевін побачив ушкодження.
— Господи, Міріам, я не думав, що аж так сильно тебе схопив.
— Що ж, напевно, ти помилявся, — відповіла вона, не повернувшись до нього, і заходилася накривати на стіл.
— Може, у тебе дефіцит вітаміну C абощо. І від цього слабкі капіляри.
Вона не відповіла.
— Вибач, Міріам. Справді вибач.
— Та нічого, — вона замовкла й подивилася на нього. — Забула спитати: як минув день?
Він відповів не одразу. Відколи він почав працювати в «Джон Мільтон і партнери», вона віталася з ним цим запитанням, а тоді, перш ніж він устигав розповісти докладно, уривала його і казала, що переживати заново все в найменших подробицях не потрібно. А от у Блайсдейлі вона залюбки слухала розповіді про його роботу. Вочевидь, вона повністю перейняла підхід Норми та Джин до цього, і це його не радувало. Вони, здавалося, перестали ділитися враженнями, йшли різними шляхами і сходилися лише для того, щоби позайматися чимось приємним.
— Ти справді хочеш знати? Якщо я тобі розповім, ти від цього не втечеш?
— Кевіне, я просто намагаюся…
— Знаю, допомогти мені розслабитися. Але ж ти не якась там гейша, Міріам. Ти — моя дружина. Я хочу ділитися з тобою не лише успіхами, а й неприємностями. Хочу, щоб ти була частиною моєї діяльності і мого «я», так само як я буду частиною твоєї діяльності і твого «я».
— Я не хочу слухати про неприємне, Кевіне, — твердо сказала вона. — Просто не хочу. Містер Мільтон має рацію. Слід знімати взуття, перш ніж заходити за поріг, і лишати бруд за дверима. Домівка має бути особистим шматочком раю.
— Ой матінко Божа.
— Ну, у Норми та Джин це діє. Поглянь, які вони щасливі і які чудові в них шлюби. Хіба ти не бажаєш такого нам? Хіба не тому ти привіз мене сюди — заради кращого, щасливішого життя?
— Добре, добре. Просто мені подобається часом довірятися тобі, шукати в тебе підтримки, а ще — дізнаватися твою думку про щось.
— Як у справі Лоїс Вілсон? — різко промовила вона.
Він на мить витріщився на неї.
— Тоді я помилився. Визнаю це. Я міг би взяти до уваги і твою точку зору, а також приділити більше часу поясненню своєї, а не перти в бій нахрапом, але…
— Просто перестань, Кевіне. Благаю. У тебе все добре виходить. Ти всім подобаєшся. Тобі потрібно розглянути важливу справу. Ми заробляємо величезні гроші й живемо в комфорті. У нас чудові нові друзі. Мені не хочеться засмучуватися через чужу недолю чи огидні злочини, які відбуваються щодня.
Вона скривилася.
— Отже… — продовжила вона і всміхнулася — швидко, механічно, наче перетворилася на робота. — Я взяла оту вишукану котлету по-київськи, яку готує шеф-кухар «Російської чайної». На Шостій є крамниця, де вона продається у відділі заморожених продуктів. Її знайшла Норма. Я поставлю її у мікрохвильовку, кілька хвилин — і ми поїмо, — проспівала вона. — Тож готуйся їсти.
Кевін стиснув губи й кивнув.
— Гаразд, — прошепотів він. — Гаразд.
Він зробив так, як вона сказала, та все одно не позбувся роздратування, хоча їжа була смачна, а вино — чудове. Міріам без угаву теревенила про свій день, про покупки, фітнес, про те, що казали Норма та Джин, про чутки, що Гелен Сколфілд стало гірше, та про чудовий пентхауз
