Ліцей слухняних дружин - Ірен Віталіївна Роздобудько
Я вирішив, що прогуляюсь туди в будь-якому випадку і не зроблю жодного дзвінка. Просто посиджу на траві, подихаю повітрям, помилуюсь зірками без жодної думки.
Так воно і сталося — посидів, подихав, подивився, як тануть у небі зірки.
В якусь хвилину прийшла божевільна ідея — прокрастися на територію і спробувати розшукати її. Але я відкинув цю хибну думку, адже боявся зашкодити.
На ранок очі у мене були червоні і сльозилися. Мені навіть здалося, що кривавими сльозами.
Приїхавши додому, одразу звалився і заснув серед розкиданих на підлозі дисків.
Якби не втома від напруги останніх двох днів і ночей, я б нізащо не заснув. Адже навіть уві сні я кудись біг, їхав, з кимось бився, а головне — весь час ніби чув дзеленчання мобільного, по якому отримував СМС, хапав його і бачив чорний екран, пірнав у нього і знову — біг, їхав, бився. І так до безкінечності, аж доки почув, як на мене стрибнула Кицька, сповіщаючи, що настав ранок.
Я заварив собі міцної кави, пив на балконі і ніяк не міг зосередитись, що робити в першу чергу. Можливо, варто подивитися ті диски з камери відеоспостереження.
Але я не уявляв, як зараз засісти за телевізор, якщо в мені дедалі більше наростала тривога і жага діяльності — бігти, їхати, битись з невидимим чи видимим ворогом.
Я більше не міг терпіти, тривога зашкалювала, і я взявся за мобільний. Нехай земля перевернеться, але я набрав номер Пат. Мені б лише почути її голос, і до дідька СМС!
Поки лунали гудки, я намагався скласти першу фразу, з якою звернуся до неї спокійним голосом.
Наприклад, запитаю, чи не хоче вона побачити Кицьку або які у неї плани «на завтра»…
— Слухаю! — пролунав у мобільному чужий дорослий голос.
Ніби хтось вдарив мене прямо в чоло.
— Мені потрібно поговорити з Пат, — тупо сказав я.
— Хто ви і куди телефонуєте? — запитав голос.
— До ЛСД, — ще тупіше промимрив я, упізнавши голос Мадам. — Мені потрібно поговорити з Пат!
— У нас такої немає і ніколи не було, — сухо повідомила слухавка. — Ніколи сюди не телефонуйте!
Слухавка вимкнулась. І я разом із нею — на кілька довгих хвилин, аж доки Кицька, за своєю звичкою, почала настирливо підіймати своєю пухнастою головою мою обвислу руку, вимагаючи пестощів.
Далі я вже знову діяв, як у своєму безкінечному сні.
Набрав номер Віри Іванівни:
— Мені потрібно знати координати директорки ліцею, де вчилася ваша колишня хазяйка. Можете дізнатися?
Вона замислилась. Я знав, що тепер вона ні в чому не мусить мені відмовити — на надто серйозний гачок я її посадив.
— Я спробую, — нарешті вимовила вона. — Здається, у хазяїна лишилися якісь угоди з адресами. Я пошукаю.
— Пошукайте, — сказав я. — І не кладіть слухавку. Я почекаю.
Почув, як десь там, у котеджі, вона застукала каблуками по мармурових плитах.
Чекав хвилин п’ять чи десять. Нарешті слухавка знову ожила:
— Так, я знайшла угоду з підписами. Директорку звуть Ганна Анатоліївна Вадченко.
— Адреса?
— Тут лише адреса ЛСД, — розгублено промовила Віра Іванівна.
Було чутно, як вона шарудить паперами.
— Ага, ось є розписка… — вона знову зашаруділа аркушами. — Особиста розписка на отримання… певної суми.
Тут і адреса.
Вона продиктувала вулицю і номер будинку. Я подякував і попрощався. Але вона зупинила мене:
— Хвилиночку! Я благаю вас більше не телефонувати! — пошепки вигукнула вона. — Пан Алекс скоро повертається додому і розмова з вами коштуватиме мені досить дорого…
Я пообіцяв більше не турбувати її і поклав слухавку.
Потім, похапцем збираючись, набрав номер Барса.
— Привіт, старий! В тебе ще є той револьвер-електрошокер? Можеш мені його позичити на пару днів?
— Потрібна допомога? — весело запитав Барс.
— Потрібен револьвер.
— Ну, заходь! — без жодного запитання сказав він.
Дорогою я вивчав адресу і з чималим здивуванням з’ясував, що це — котедж на протилежному боці від тих, де мешкав Алекс і йому подібні. Теж незле!
За годину я вже стояв перед охайним і досить високим білим парканом, за яким виднівся дах двоповерхового будинку в оточенні високих сосен.
За парканом стояла приємна заспокійлива тиша. Співали пташки. Я навіть помітив, як у гілках промайнула руда білка. Ось вам і «чернеча келія», подумав я, побачимо, як живе Мадам — поборниця жіночого щастя.
Я кілька разів обійшов територію по всьому периметру паркану, відшукуючи зручне місце, щоб проникнути досередини. Відшукавши таке, згадав юнацькі заняття паркуром і зрадів, що не всі навички лазіння і стрибання вивітрились з моєї голови, а головне — з пам’яті м’язів.
За мить я вже стояв у цій сосновій тиші, дослухаючись, чи не біжать до мене якісь охоронці з собаками. Але цього не сталося. І я обережно пішов у глиб охайного дворика з газонами і білими доріжками, викладеними шліфованим камінням.
У якусь мить подумав, що тут нікого немає. Або що за мною ведеться тихе спостереження. Але ці перестороги виявились марними. Котедж потопав у тиші, спокої і ароматах квітів.
Ховаючись у запашних кущах бузку, я вийшов на подвір’я перед великими скляними дверима і причаївся, роздивляючись довкола.
Прямо перед дверима — викладений мармуром майданчик, посеред нього — басейн.
Бірюзового кольору вода була сповнена золотавих відблисків, що різали очі.
На краю басейну лежав білий пухнастий халат, валялась пачка цигарок, стояв бокал і відкоркована пляшка шампанського.
Почувся міцний сплеск, і на поверхню води випірнула голова в гумовому капелюшку. Голосно видихнувши і вдихнувши, голова знову занурилась під воду. Я витягнув шию і побачив, як велика чорна тінь плавно рухається в бірюзовій глибині. Під водою тінь нагадала мені Мінні…
Я терпляче дочекався, поки Мадам добре напірнається.
Але випити шампанське їй сьогодні не судилося!
Коли черговий раз її задоволена пика з’явилась на поверхні, ми опинилися віч-на-віч. Я навмисно низько присів над парапетом так, щоб вона могла добре побачити наставлений на неї револьвер.
Мадам захапала повітря червоним ротом (дивно, які нині помади, подумки посміхнувся я, не змиваються навіть у воді!) і завмерла, дивлячись у чорний отвір дула.
— Чудовий ранок, — сказав я. — Пора снідати. Круасани з джемом. Чи ви теж надаєте перевагу манній кашці?
Вона трималася за край басейну, її руки і все тіло дрібно
