Ліцей слухняних дружин - Ірен Віталіївна Роздобудько

Треба переключитись на інші справи.

Я позбирав розкидані на підлозі диски і вставив перший у плеєр телевізора.

***

…Шумить дощ. Передпокій. Довгий коридор з червоним килимом веде кудись вглиб — до тьмяного квадратика світла.

У м’якій напівтемряві зблискують золотом кінчики штучних свічок у позолочених канделябрах. Порожнеча і тиша великого будинку.

Здалеку чутно, як дрібно дзеленчить ложка в склянці. Звук наближається. Схоже на «прибуття потяга» — звук посилюється і з квадратика світла рушає тінь.

Нічого не розібрати. Світло падає на чашку з ложкою в чиїйсь руці. Ложка вицокує свій танець. Майнула чорнокоса голова в ракурсі «зверху-донизу». Цокіт стишується за дверима однієї з кімнат…

…Але тривожним тремоло відгукується на моїх багатострунних нервах…

Виявляється, це не дощ. Це в глибині кімнат шумить ввімкнутий телевізор. Коридор так само поглинутий темрявою.

Нічого цікавого.

Картини на стінах. Знову майнула жіноча тінь і зникла в квадратику світла на протилежному боці коридору. Друга жіноча тінь (здається, Віри Іванівни) пройшлась тим же маршрутом. У руках — сервірована таця.

Дві години нічого цікавого…

Нехай собі крутиться. Я тупо клацаю пультом — перемикаю на телевізійний канал.

Там виникає пика якогось доповідача. Йдеться про економіку. Він з огидою, мов черв’яків, виштовхує з рота слова — ламана мова, неправильні наголоси й артикуляція, ніби виступає прибулець з країни Мумба-Юмба: «Ми досяглі неабіякіх успіхов… Нєгаразді подолані…Сісьматіські ми робімо свою справу краще за наших попєрєдніків…»

Кицька нервово муркоче. Я знову клацаю пультом, перемикаючись на новий диск.

…Кухня. Бачу (хоч і знову у викривленому варіанті «згори — вниз») свого недавнього знайомого Алекса. Він кладе на стіл великого живого товстолобика. Риба б’є хвостом. Нарешті бачу жінку, точніше Тамілу. І неприємне відчуття обдає мене жаром, адже я знаю, що нині вона — мертва.

— Хочу рибки, — лагідно каже Алекс.

Жінка (навіть в такому ракурсі вона здається мені порцеляновою статуеткою) нерішуче тицяє пальцем в рибу (майже так само, як і Пат торкалася шматка біфштекса), риба б’ється об стіл. Жінка скрикує. Алекс сміється:

— Давай, давай чисть її!

— Але ж вона жива… — каже жінка.

— Ну то вбий її, - каже Алекс, подаючи ніж. — Відріж їй голову і чисть! Хіба вас цього не вчили?

Жінка крутить головою, закриває обличчя руками, задкує в куток.

— Давай, давай, вбий! — сміється Алекс…

Жінка тихо сповзає на підлогу по стіні.

Алекс кидає ніж на стіл, гукає:

— Віро Іванівно!!! - і нервово вибігає з кухні.

Шипіння. Кухня. Віра Іванівна ріже голову товстолобику. Її руки вкриваються риб’ячою кров’ю. Скрик із кутка.

Віра Іванівна:

— О, Тамілочко, я вас не помітила… Вам погано? Це лише риба…

Коридор. Дві тіні в коридорі. Алекс, Віра Іванівна.

— Вона непритомна, пане Алексе. Перенесіть її до спальні.

Я викличу «швидку»?

Алекс:

— Нехай лежить. Отямиться — буде смажити рибу…

Більше вона ні на що не годна.

— Як скажете…

Ну таке собі… Трохи противно. Але іншого я і не очікував…

Поміняв диск. Налив пива. Собі і Кицьці.

…Кімната. Ракурс — зверху.

Алекс простягає Тамілі коробку, перев’язану пурпуровою стрічкою. Жінка дістає звідти щось схоже на пеньюар.

Таміла:

— Дякую. Дуже гарно.

Алекс:

— Не подобається?

— Дуже подобається.

— Я ж бачу: не подобається.

— Ну що ви — подобається…

— Я ж бачу — ні.

— Подобається…

— Я все бачу!

— Дуже…

Алекс забирає з її рук річ, рве на шматки… І — ось тут (я відставив склянку з пивом!) — з усього розмаху б’є її ногою в стегно.

Таміла летить в інший куток спальні. Важко підводиться. На її обличчі — посмішка Джоконди…

Починає розстеляти постіль…

Система вирубається…

Я риюсь в дисках, забувши, який з них був останнім.

Вставляю будь-який. Клацаю пультом. Беру Кицьку на руки — вона зараз потрібна мені, як ніколи. Ми разом дивимось на екран.

Знову темрява коридору.

Я сахаюсь: прямо на мене випливає бліде обличчя Таміли, вона дивиться прямо в камеру, на мене. Точніше — аж всередину мене, такі у неї очі!

Таміла шепоче прямо у вічко камери: «Забери мене звідси… Забери мене…»

Ніби звертається до мене. Я перекидаю пиво на Кицьку.

Зала. Та сама, де мені пропонували манну кашку. За столом — Алекс. Навпроти — вона, Таміла. Згадую слова Пат: «Вона була найкращою з нас…» Вона дійсно неймовірно гарна, але страшенно худа, вії затіняють ледь не півщоки.

— Вісім чорних карток, — каже Алекс.

— Вчора ви казали — шість… — шепоче Таміла.

— Хіба? — посміхається Алекс. — А чи можу я помилятися?

— Не можете…

— Так отож.

Він набирає кашу в ложку і, мов школяр на уроці, відтягнувши її, мов з рогатки вціляє кашею в чоло дівчині.

Вона витирає кашу з обличчя і волосся. І… посміхається.

Посмішка дратує його, він — через стіл — б’є її в обличчя…

Я риюсь, риюсь в дисках, розкидаю їх, відшукую останній…

Я вже здогадуюсь, що перед тим, як переглянути його, вижену Кицьку до ванної — видовище буде не для кошенят…

***

…«Босу» я дзвоню пізно увечері, коли ми з Кицькою вже добряче накачалися пивом.

— Що у тебе з голосом? — одразу питає він. — Морозивом об’ївся?

— Так, — кажу я. — Дуже об’ївся. По самі вуха…

— Що сталося? — тривожно питає він.

— Хочеш скинути Струтівських? — кажу я.

— Факти?

О, як я люблю людей діла — «бос» все відчуває з напівінтонації.

— Факти у мене на диску.

— Ти геній. Що там?

— Вбивство… — втомлено кажу я.

— Жартуєш?

Я мовчу.

— Це дійсно подарунок… — каже він.

— Чорт забирай! — кричу я в слухавку. — Якщо вбивство може бути подарунком, тоді я валю звідси! Ви що, всі там подуріли?!!

Слухавка мовчить. Кашляє.

— Вибач… — каже він. — Вибач, ми дійсно всі подуріли. Хто кого вбив?

— Алекс Струтівський вбив свою дружину.

Я знаю, що він знову хоче порадіти за таку «чудову звістку» напередодні виборів, але він стримується, лише просить зустрічі. Але я не хочу його бачити. Кажу, що завтра вранці залишу «докази» в його офісі на прохідній.

Я знаю, що далі справа рушиться швидко і без мого втручання.

Мавр зробив свою справу. З мавра досить.

Досить.

Досить…

Розділ дев’ятий. Не-щоденник. Поліна

…Ця маленька і приємна на дотик машинка лежить у мене під щокою.

Нас обіцяли навчити користуватися мобільними телефонами перед першим балом. Але я вже навчилась!

Я знаю, що, коли мені буде погано, наберу чотирнадцять літер алфавіту,