Ліцей слухняних дружин - Ірен Віталіївна Роздобудько

Вона просить принести їй одяг. Дивне прохання.

— Мій халат зовсім мокрий — я дуже спітніла, — пояснює вона.

Я бачу, що краєчок халата виглядає з-під її подушки, а під ліжком стоять досить брудні капці. Чому вони такі брудні?

Знаючи Пат, я можу передбачити, що її хвороба — ще одна з вигадок, щоб побути на самоті чи ще задля чогось, що мені невідомо. Я мала б розповісти про свої спостереження Виховательці, але не зроблю цього.

Я йду до загального гардеробу і відшукую для неї найгіршу сукню, яку тільки бачу — старомодну, білу, з рукавамиліхтариками й огидною шляркою на подолі. Беру і туфлі — з тієї ж ретро-серії, з перетинкою і тупими носаками.

Повертаюсь і бачу, що у неї червоні очі і розпухлий ніс.

Плакала? Через що?

Питати про таке не варто. Краще — поспостерігати.

Але вона сама починає говорити зі мною і я нашорошую вуха.

Вона питає, чи хотіла б я потрапити «за паркан», чи не боюся я цього, чи буде там так само гарно, як тут?

Ці запитання дратують мене. Здіймають ту хвилю, яку я намагаюся стишити в собі — до пори до часу — хвилю такого ж самого неспокою, який зараз випромінює Пат.

Вона каже, що варто у всьому зізнатися — і про підглядання за балами, і про щоденник Тур.

Мені стає страшно.

Це вони, безтямні, безрідні й благополучні, можуть дозволити собі так розслабитись.

А я мушу дожити до мети.

Вона питає, чи хочу я вийти за паркан. Так, я хочу і вийду.

У мене буде все, якщо я правильно побудую свою поведінку — так, як нас вчать. Вона заплющує очі і ніби крізь сон говорить, що єдина, з ким би вона хотіла зустрітися після виходу з ліцею, це я. Їй здається, що лише я зможу зрозуміти її тривоги. Адже давно спостерігає за мною (що я казала!).

— Як, як, як ми будемо жити? — весь час повторює вона, не розплющуючи очей. — Ми знаємо лише, як одягатися, готувати, співати, вишивати, щоб подобатися іншим.

А де ми самі? Де, де, де ми самі?!!!

Вона мотає головою, і мені доводиться присісти ближче і тримати її за плечі, щоб вона не звалилася з ліжка. Певно, це якийсь шок.

Я мушу покликати пані Виховательку, але боюся: а раптом Пат бовкне щось зайве, через що всі ми опинимось не у Флігелі Наречених, а в карцері чи взагалі за межами ліцею. І тому я просто дослухаюсь до її гарячкового шепоту і дедалі дужче чую дивний запах від її вологого волосся — щось з дитинства, коли підгорить молоко на плиті…

Нарешті вона затихає.

Більше не рухається і знову лежить, ніби мертва. За три хвилини мене тут змінить Рів.

Я підводжусь.

Я піднімаю з підлоги її капці.

На підошвах шар засохлої землі з вкарбованими травинками.

Я тягну за травинку, вона відклеюється разом із кавалком засохлої землі, на споді якого приліпився… шматок від сигарети.

Такі шматки, здається, називають недопалками. О! О!

Я кидаю капці на підлогу і швидко виходжу з палати.

Мені треба дочекатися ночі. І тоді я знову прийду до лазарету.

Тільки вже з іншою метою…

Я йду темними коридорами навшпиньках. Мені не вперше бути такою обережною і нечутною, мов тінь. Через сад доходжу до лазарету.

Вікна зяють порожнечею. Я б побоялася перебувати в такому порожньому будинку. Нічний сад — страшний і чорний.

Я сідаю під деревом. Я хочу, щоб нічого не відбулося.

Але — відбувається!

Скрипнула хвіртка, дзеленькнула шибка. Пат у білій сукні вистрибує з вікна і йде до паркану, вкритого живоплотом, і пірнає в зарості. Зникає.

Це так огидно, що мене нудить.

Іти до паркану в мене немає ані сил, ані мужності. Досить того, що я побачила: Пат втікає з ліцею!

Пат зрадила все, на що пішли роки навчання.

Пат — небезпека для всіх нас. Через неї ми всі можемо не потрапити у Флігель Наречених!

Ніхто не стане розбиратися!

…я вже колись проходила цей шлях: перший поверх — наліво, потім — направо, еркер зі втопленими дверима, на яких написано «Дирекція». Ніч. Тиша. Треба добре дослухатись.

Але я знаю, що Вихователі ночують на поверх вище, а тут — немає нікого.

Лише скульптури богинь науки і мистецтва стоять обабіч червоної килимової доріжки. Мене все ще нудить.

Я виймаю з волосся шпильку, встромляю її в шпарину, обережно повертаю. Замок не складний, адже нікому не спаде на думку лізти до директорського кабінету. Він прокручується досить легко. Двері відчиняються. Звідти на мене пашить ще більша темнота і задуха непровітреного кабінету.

Тут я брала «Справу Тур», щоб знати, що чекає на мене, якщо схиблю.

Шкодую лише, що не могла приховати свій вчинок від інших. Але де б я читала ту величезну теку? До того ж тепер ми всі пов’язані цією таємницею — і це я добре придумала.

У кабінеті зовсім темно, важкі оксамитові штори щільно припасовані одна до одної. Очі не можуть звикнути до темноти, як і вуха — до нереальної зловісної тиші. Але я все ж таки бачу на чорному квадраті столу телефонні апарати.

Я знаю, що один з них — середній — беззворотний, налаштований на один прямий зв’язок.

Варто лише підняти слухавку.

Перед тим, як підняти її, я замислююсь — куди підуть гудки, до якого помешкання, в які краї, в яку кімнату? Чи висить у ній вишивка зі словами нашого Статуту, чи горить свічка перед іконою Божої Матері, а може, на стінах — портрети керівників нашої країни і патріотичний прапор з гербом? Чи купа світлин щасливих сімейних пар?

Гудки линуть кудись у невідомість.

— Я чекала на твою відвертість, Ліл, — каже сонний голос. — Я тобі вдячна, хоча ти порушила правило не заходити до мого кабінету. Але я вибачаю тобі. Ти вчинила добре.

Лягай спати і більше ні про що не думай.

…Я лягаю спати.

Поруч зі мною — порожнє ліжко Пат, трохи далі рівно дихають Рів, Озу, Іта і Мія.

Скоро наш перший літній бал, на якому в мене не буде конкуренток.

Розділ восьмий. F 63.9

Цієї ночі я все одно поїхав туди!

Хоча спочатку вирішив, що подивлюсь диски, які переписав у Віри Іванівни, але інстинкт, котрий виробився за дві ночі, покликав мене в дорогу.

Навіть не